Коциловський Йосафат Петрович (1876)

Дата народження: 3 березня 1876 р.
Варіанти ПІБ: Коциловський Йосип Петрович
Місце народження: Пакошівка, Польща
Стать: чоловік
Національність: русин
Соціальне походження: з селян
Освіта: докторат з філософії
Професія / місце роботи: священик, доктор філософії (1903) і теології (1907), професор (1907); єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, виходець із Чину св. Василія Великого, блаженний Католицької Церкви.

Дата смерті: 17 листопада 1947 р.
Місце смерті: Лук'янівська в'язниця (Київ)

Арешты

Де і ким заарештований: Польща
Дата арешту: 21 вересня 1945 р.
Дата звільнення: 01.1946

Де і ким заарештований: Перемишль
Дата арешту: 25 червень 1946 р.
Звинувачення: у ворожій діяльності проти НКВС, співпраця з німецькими фашистами
Осуд: 1946 р.
Вирок: 10 рокiв ВТТ
Дата реабілітаціi: 2015 р.
Підстави реабілітації: за відсутністю складу злочину

Джерела відомостей: wikipedia

Біографія

Народився на Лемківщині в с. Пакошівка поблизу м. Сянік (нині м. Санік, Польща) у хліборобській родині з давніми священицькими традиціями. Його батько — Коциловський Петро, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політичному і громад. житті, у 70-х рр. 19 ст. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-католицького священика Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.

Закінчивши початкову народну школу в Ліську, молодий Йосип навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. З 1896 року навчається на «правничому відділі» Львівського університету. (В каталозі слухачів записано: «русин», «греко-католик»).

Під час навчання у Львові поринув у світсько-політичне життя галицького українства, яке в організаційно-партійних програмах задекларувало найрадикальнішу ідею — національну самостійність. Це і «Академічне братство», «Академічна громада», товариство «Ватра», організація «Сокіл», яку невдовзі очолив. Незабаром товариство «Сокіл» (у відсутності Йосипа, який перебував тоді в Празі) захопила москвофільська більшість і заповзятливий молодий Йосип зайнявся альтернативною організацією під назвою «Український сокіл».

Відчуваючи розчарування в цивільній метушні, перервав студії і закінчив школу артилеристів у Відні і як підпоручник 1900 року був скерований на службу до Львівського гарнізону. Невдовзі покинув військову службу і при сприянні перемишльського єпископа Костянтина Чеховича розпочав філософсько-теологічні студії у Римі (де здобув докторат філософії, теології; опанував німецьку, італійську, французьку і латинську мови).

Теологічні студії закінчив у 1907 р. у Римі, і згодом 9 жовтня того ж року, прийняв св. Тайну Священства. Незабаром призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної семінарії в Станіславові. 2 жовтня 1911 р. вступає на новіціат ЧСВВ.

Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна (1914—1918 рр.). Окупація російською солдатчиною Перемишля, краю супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королеві Данилові Галицькому. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович. Його місце зайняв останній сорок сьомий перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876—1947 рр.)

8 листопада 1916 Австро-Угорський цісар іменував новим греко-католицьким перемишльським єпископом василіанського монаха о. Йосафата Коциловського. 29 січня 1917 призначений Римом єпископом Перемишльської єпархії УГКЦ. Його архієрейські свячення провів митрополит Андрей Шептицький 23 вересня 1917 р. в Перемишлі.

Як сеймовий віриліст був обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР.

Очолював Перемишльську єпархію до встановлення комуністичної влади. Зокрема 1943 року провів месу для добровольців Дивізії СС «Галичина».

Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у вересні 1939, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа (див. Радянсько-німецькі договори 1939), було прокладено рад.-нім. демаркаційну лінію. Мешкаючи до 22 черв. 1941 в зоні, що контролювалася Червоною армією (див. Радянська армія), був запідозрений сталінськими спецслужбами у нелояльності до рад. влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув'язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-катол. духовенством єпархії.

По закінченні війни відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти Церкви. 10 вересня 1945 єпископ передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків й порушення прав громадян, які при цьому мали місце, а також прохання про допомогу.

Тоді, бачивши близьку небезпеку своєї депортації, Владика Йосафат зоставив на письмі заяву своєї вірности Апостольській Столиці і бажання вмерти за св. Унію. Ця заява написана власною рукою Єп. Йосафата звучала: «Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія XII заяву моєї вірности, пошани і синівської любови та прошу його делегувати мене на смерть за св. Унію» + Йосафат, Єпископ Перемиський." Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо, як тільки Владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але невстрашимий Владика гідно відповів: «Рим мене призначив тут єпископом і тільки Рим може мене звідси усунути.»

21 вересня 1945 р. був вперше ув'язнений польською владою і переданий радянським силам. У січні 1946 року перемиських владик звільнили з-під арешту, і вони повернулися до Перемишля. Від єпископа Коциловського вимагали, щоб він очолив керівництво «Собору» у Львові для возз'єднання Львівської католицької митрополії з Московським Патріархатом. Коли ж він відмовився, його знову арештували 25 червня 1946 року разом з єпископом Лакотою і перевезли до Львова. У червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостаcію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького — на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина — на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Остаточно процес офіційної ліквідації УГКЦ у Галичині було завершено на т. зв. Львівськосму соборі 8-10 березня 1946 р.

Але майже 2/3 душпастирів не перейшло на православіє. Більшість з них було репресовано. Однак навіть частина тих священиків, які формально „возз'єднались“, залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого та інших владик, греко-католицькими парохами.

Єпископ Коциловський захворів на запалення легень і помер 17 листопада 1947 р. у київській в'язниці.

Таким чином, московсько-сталінські сатрапи позбавили українців-католиків їхньої ієрархії. Населення Західної України внаслідок терору, арештів і масової депортації в Сибір було залякане і пригноблене. Тим не менше, населення села Пакошівки, як руське так і польське, як пише письменник Володимир Марчак, пишалося з того, що з їхнього села походить єпископ.

Після смерті Йосафата Коциловського у тюремній лікарні, місцеві монахи таємно домовилися з персоналом лікарні поховати тіло в окрему могилу, а не у спільну тюремну. Згодом, священнослужителі з міст Рудок та Стрия Львівської області таємно перенесли рештки на Личаківський цвинтар у Львові і перепоховали їх у польській могилі „другим поверхом“.

На вимогу КДБ о. Й. Каваців 29 травня 1986 року втретє перехоронив прах Єпископа у родинному гробівці батьків Кавацівих у селі Яблунівці біля Стрия.

24 квітня 2001 р. у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

12 серпня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського. Так закінчилася „одісея“ Слуги Божого, проголошеного Блаженним Папою Іваном Павлом II під час його паломництва в Україну 23-27 червня 2001 року.

Він належав до когорти чільних подвижників Української Греко-Католицької Церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю.

Перемиський єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, яких у 1944—1951 роках в результаті етнічної чистки, сумнозвісної операції „Вісла“, брутально вигнали з прабатьківських земель.

Так отже сповнилося гаряче бажання Владики Йосафата: Вмер смертю мученика й ісповідника за Українську Церкву з'єднану з Апостольською Столицею. В особі Преосвященного Йосафата Коциловського наша Церква дістала другого Йосафата, що його зовсім справедливо можна порівняти зі св. Йосафатом Кунцевичем — священномучеником-покровителем святої Унії.

У жовтні 2015 року посмертно реабілітований.