Старицька-Черняхівсь ка Людмила Михайлівна (1868)

Старицька-Черняхівська Л1.jpg
  • Дата народження: 29 серпня 1868 р.
  • Варіанти ПІБ: Черняхівська
  • Місце народження: Київ
  • Стать: жінка
  • Місце проживання: Київ
  • Дата смерті: 1941 р.
Арешты
  • Де і ким заарештований: Харків, НКВД
  • Дата арешту: 14 січня 1930 р.
  • Звинувачення: "а) у період 1926–1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…"
  • Осуд: 19 квітня 1930 р.
  • Орган, що засудив: особливий склад Верховного Суду УСРР
  • Вирок: 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки
  • Дата звільнення: 04.06.1930
  • Дата реабілітаціi: серпень 1989 р.
  • Реабілітуючий орган: пленум Верховного Суду УРСР
  • Де і ким заарештований: Київ, НКВД
  • Дата арешту: 20 липень 1941 р.
  • Звинувачення: антирадянська діяльність
  • Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

Біографія

Людмила Старицька народилася 29 серпня 1868 року в Києві в сім'ї відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла та Софії Старицьких. Мама була рідною сестрою композитора Миколи Лисенка. Чоловік — Олександр Черняхівський.

Про дитячі роки письменниця писала:

«Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».

Навчалася в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість «За Україну» та сатиричні вірші про директрису та її чоловіка. У 1888–1893 роках брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда».

У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні Михайла Грушевського.

У квітні 1917 року Старицьку обрали до Української Центральної Ради. У травні 1917 року брала участь у заснуванні Товариства (комітету) «Український національний театр», входила до його президії. Як представниця Міністерства освіти 22 жовтня 1918 року виступила з промовою на урочистому відкритті Кам'янець-Подільського державного українського університету. 1919 року стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам'янці-Подільському. У 1920-тих роках працювала у ВУАН.

Письменницю заарештовано 14 січня 1930 року і звинувачено в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в'язниці на Холодній Горі в Харкові.

Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року: «…На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об'єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію.

…З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв'язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не приймала.

…Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації».

Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: «а) у період 1926–1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…»

Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. 4 червня 1930 року Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. Після звільнення вислана до міста Сталіно (нині Донецьк). Займалась перекладацькою діяльністю. У 1936–1941 роках жила у Києві.

...Липень 1941 року. Німецько-нацистські війська рвуться до Дніпра й Києва, вони вже окупували значну частину України. Проте й цей трагічний перебіг подій не змусив «надпильні» органи НКВД припинити або ж хоча б послабити невтомні пошуки «ворогів народу», «прихованих шпигунів», «ворожих агентів», «таємних фашистських диверсантів» тощо. І ось, можливо, найбільш приголомшливий приклад: 20 липня 1941 року за сфальсифікованими звинуваченнями були заарештовані видатні діячі української культури — академік Агатангел Кримський (його схопили на Черкащині у власному будинку) та Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, блискучий драматург, прозаїк, мемуарист, визначний громадський діяч, донька класика вітчизняної літератури Михайла Петровича Старицького. Цій дивовижній жінці було вже 73 роки, здоров’я її було підірване важкими випробуваннями (коли згадати, що вона втратила єдину, безмежно кохану доньку Вероніку, яку розстріляли у вересні 1938 року сталінські кати, єзуїтськи сповістивши перед цим матір, що Вероніка, мовляв, жива, їй винесено вирок: «10 років без права листування» і вона відбуває строк у одному із сибірських або уральських жіночих спецтаборів; не витримавши такого удару, помер чоловік Людмили Михайлівни, Олександр Черняхівський — коли згадати все це, то йдеться воістину про «ходіння по муках»!), але ніщо не могло зупинити нелюдську репресивну машину.

У постанові про арешт Людмили Старицької, зокрема, стверджувалося таке: «Зараз Старицька-Черняхівська германофільськи налаштована, чекає на прихід німців до Києва. Разом із своєю сестрою Стешенко Оксаною та націоналістом Іринархом Черкаським (раніше заарештовувався) розробляють план своєї діяльності у так званому «Українському уряді», який, на їхню думку, створить Гітлер у Києві. Згідно з цим планом, вони візьмуть на себе керівництво культурним фронтом в Україні, все решта має бути зосереджене в руках німців». Людмила Михайлівна, яку було піддано виснажливим допитам, категорично заперечила ці звинувачення. Проте механізм знищення працював бездоганно навіть і у військовий час. Людмилу Старицьку-Черняхівську разом із групою інших репресованих (академіком Агатангелом Кримським, молодшою сестрою письменниці Оксаною Стешенко, Іринархом Черкаським, Андрієм Ярошевичем) вантажівкою вивозять до Харкова. 14 вересня 1941 року офіцер держбезпеки, дехто Кокостіков пред’явив Людмилі Михайлівні звинувачення в тому, що вона, будучи «активною українською націоналісткою, протягом ряду років провадила антирадянську націоналістичну діяльність» (знову, як і багато років до цього, і багато десятиріч по тому, карателі використовують ярлик «націоналізму!). Наступ гітлерівців на Харків стрімко розвивався, суд над обвинуваченими українськими інтелігентами відкладають (а чи цілком серйозно планувався цей суд узагалі?), заарештованих, серед них і Людмилу Михайлівну, терміново вивозять у так званому «телячому вагоні» на відстань 2500 кілометрів, у Казахстан, до Акмолінська. 73-річна письменниця не витримала знущань, принижень, холоду й голоду — дорогою вона померла...

Після війни навіть ті ж самі «чекістські» органи фактично були змушені визнати, що «справа Старицької» є, по суті, цинічною фабрикацією. Ось що записано у «постанові від 31 липня 1948 року про припинення слідства у справі № 070447 за звинуваченням Старицької-Черняхівської Людмили Іванівни» (помилка байдужого слідчого. — І. С.). «У процесі слідства ніяких даних про приналежність її до антирадянської націоналістичної організації виявлено не було, а з наближенням лінії фронту Старицька-Черняхівська з Києва була етапована для подальшого слідства вглиб Радянського Союзу. Даних про місцезнаходження Старицької-Черняхівської через родинні та інші зв’язки сьогодні не встановлено; також у справі немає матеріалів про її втечу з-під варти. Майор МГБ УРСР Тоцький». Звичайно, в МГБ були люди, які добре знали про те, що насправді сталося з Людмилою Михайлівною.

А втім, радянські тоталітарні каральні органи (як це траплялося дуже часто) добре знали, кого вони вбивають. Сталінських сатрапів абсолютно не цікавили величезні заслуги перед українською національною культурою Людмили Старицької-Черняхівської — автора досконалих історичних драм «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Останній сніп», повістей «Діамантовий перстень», «Жива могила», перекладів із Гейне, Рилєєва, Надсона, мемуарів «Двадцять п’ять років українського театру, «Хвилини життя Лесі Українки», «Спогади про Миколу Лисенка», «Володимир Самійленко», — так само, як і нічого для них не важило ім’я великого митця Михайла Старицького, батька мучениці. Проте цим катам, поза сумнівом, були дуже добре відомі слова Людмили Михайлівни з її промови пам’яті загиблих юнаків-героїв Крут, виголошеної у березні 1918 року: «Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився мукам своїх братів». Вогняні слова... Зрозуміло, що ні забути, ні пробачити таке духовні й політичні спадкоємці крутійських убивць не могли.

У серпні 1989 року Людмилу Михайлівну разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.

Служіння Україні ніколи не було для Людмили Михайлівни таким собі засобом самоствердження, задоволення власних амбіцій (до речі, саме це слово «амбіція» якось непомітно змінило забарвлення з негативного на цілком позитивний; гарний приклад — модне слово «амбітний», вживане щодо людини, проекту, наміру тощо). Ні, від початку життєвого шляху ця унікальна жінка ясно розуміла, що відданість власному народу — це свідомий вибір страждань, невдячної, важкої праці (в умовах байдужого, а то й ворожо налаштованого оточення). Проте перед очима дівчини був вражаючий приклад великого батька, приклад матері, Софії Віталіївни Лисенко, рідної сестри корифея української класичної музики Миколи Лисенка. Страшний поворот історії: спадкоємиця роду Рюриковичів (адже саме від царської родини Рюриковичів відраховували свій родовід Старицькі, принаймні, про це свідчать сімейні перекази) гине під жорнами каральної тоталітарної машини, гине у табірному спецпоїзді.