Тютюнник Юрій Йосипович (1891)
- Дата народження: 20 квітня 1891 р.
- Місце народження: с. Будище, Звенигородський район, Черкаська область
- Стать: чоловік
- Національність: українець
- Соціальне походження: селянин
- Освіта: 1-й Київська приватна гімназія, школа прапорщиків (м.Ґорі)
- Професія / місце роботи: військовий
- Дата розстрілу: 20 жовтня 1930 р.
- Місце смерті: Москва
- Дата реабілітаціi: 28 листопада 1997 р.
- Реабілітуючий орган: Генеральна прокуратура України
- Де і ким заарештований: Харків
- Дата арешту: 12 лютого 1929 р.
- Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП
Біографія
Юрій (Юрко) Йосипович Тютюнник народився 20 квітня 1891 року в селі Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна (тоді Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії) в сім'ї українців, селян, Йосипа та Марини Тютюнників. За материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини.
У сім'ї було 9 дітей, але дорослого віку досягли 5 (4 сини і дочка). Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників — брати Юрія, Іван і Макар розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу, матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили.
Був одружений (дружина — Віра Андріївна). Мав двох доньок.
На військовій службі з 1913 року. Спочатку служив рядовим у 6-му Сибірському стрілецькому полку під Владивостоком. Командування полку запропонувало Юрію, який на той час читав багато військової літератури, навчатися у військовому училищі. Після двомісячної самопідготовки був направлений до Києва, де у 1-й Київській гімназії екстерном успішно склав іспити за неповний курс гімназії й звідти був посланий на Кавказ, де в жовтні 1915 року у місті Ґорі Тифліської губернії закінчив військову школу прапорщиків. Зі школи в чині прапорщика знову прибув у 6-й Сибірський стрілецький полк.
Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року — член полкового комітету, обраний заступником голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів. На початку квітня 1917 року заснував у 32-му піхотному запасному полку, в якому служив, Український військовий клуб, який незабаром перетворився на 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана П. Дорошенка. У середині травня 1917 року до Криму прибув Олександр Керенський, який запропонував Юрієві перейти до Штабу Одеського військового округу на високу посаду, але Тютюнник, не поділяючи поглядів Тимчасового уряду, відмовився.
29 травня 1917 відбулося надзвичайне засідання Севастопольської солдатської української ради, під рукою підполковника Білявського, прапорщика Тютюнника, підпоручника Драченка: «З усіх солдатів-українців Сімферопольського гарнізону в Сімферополі оголосили український полк». 31 травня загальне засідання українського Сімферопольського клубу під головуванням прапорщика Тютюнника постановило: «негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження».
Робота серед українських мас не сподобалася сімферопольським меншовикам і вони надіслали Керенському донос на Тютюнника. Той видав наказ про переведення його до міста Катеринослава у 228-й запасний полк. Але на той час Тютюнник вже був обраний делегатом від українців сімферопольського гарнізону на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, куди й виїхав, попри заборону з'їзду Керенським. На з'їзді був обраний членом Центральної Ради, залишився в Києві і почав працювати як член Українського революційного центру і, залишаючись безпартійним, завжди підтримував найрадикальніші течії у Центральній Раді. У цей час сформувався його політичний світогляд. Він починає дивитися на революцію в Україні як на революцію національну. У листопаді—грудні 1917 року — комендант військової в'язниці Києва та гауптвахти Київського гарнізону. З 29 грудня 1917 року — член Політичної Ради при Генеральному Військовому Секретарстві Центральної Ради. У січні 1918 року повернувся до рідного села Будище на Звенигородщині для організації Вільного козацтва, став командиром (отаманом) його підрозділу.
Після захоплення Києва більшовиками, у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців. 12 лютого звенигородські козаки під рукою Тютюнника розігнали скликаний більшовиком Б. Кацом повітовий з'їзд, і вже 13 лютого селянський з'їзд визнав український уряд. Навесні 1918 року на чолі козацьких загонів брав участь у роззброєнні збільшовичених частин російської армії, що поверталися з фронту Першої світової війни. У запеклих боях розгромив озброєні збільшовичені підрозділи 8-ї армії, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частини 2-го російського корпусу, кінну бригаду. У бою на станції Бобринській розгромив 8-тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.
З березня 1918 року — уповноважений Військового міністерства УНР з демобілізації частин колишньої російської імператорської армії на Звенигородщині. Мав доступ до армійських складів зі зброєю та боєприпасами. До травня 1918 року контролював великі території Київщини та частково — Херсонщини.
Улітку 1918 року — один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання, повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями та гетьманцями.
9 листопада 1918 Тютюнника, як учасника підпільного Революційного штабу Києва, заарештували гетьманці. Перебував на гауптвахті в Лук'янівській в'язниці, у камерах поруч з отаманом Палієнком та сотником Могилева Андрієм Вовком. У грудні 1918 року Юрія Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя О. Долгорукова. У ніч проти 14 грудня 1918 року, під час антигетьманського повстання, отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник зняли повстання у Лук'янівській в'язниці, внаслідок якого в'язні захопили частину Києва та дали змогу військам Директорії ввійти до міста. Після звільнення вирушили назустріч військам Директорії.
Незабаром відмовився від співробітництва з УНР, оскільки орієнтувався на боротьбистів, які прагнули порозуміння з більшовиками.
У січні 1919 Ю.Тютюнник помилково потрапив до штабу повстанської Правобережної дивізії Української Червоної армії, де було вирішено його розстріляти, проте, після агітаційної промови, підрозділ «червоних», який мав розстріляти Тютюнника, перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР.
У лютому 1919 року військовий підрозділ Юрія Тютюнника об'єднався із загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу в складі армії УНР (23 тисяч багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів) під назвою Херсонська дивізія. Командування повстанською армією перебрав на себе М. Григор'єв, начальником штабу став Ю. Тютюнник.
З 1 лютого 1919 року, за постановою ЦК партії боротьбистів та за погодженням з командуванням Українського фронту РСЧА, — начальник штабу 1-ї бригади (яку очолював отаман Григор'єв) 1-ї Задніпровської дивізії Української радянської армії, яка підпорядковувалася Реввійськраді РРФСР на чолі з Троцьким. Бійці-червоноармійці (колишні повстанці) під командуванням Григор'єва та Тютюнника повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і 6 квітня Одесу. 7 квітня Юрій Тютюнник призначений комендантом Одеси (до 20 квітня), одночасно — командир 1-ї бригади 6-ї Української радянської дивізії, яка розгорталася із загонів отамана Григор'єва.
У травні 1919 року, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти більшовиків, 9 травня 1919 року Тютюнник на чолі двох полків своєї бригади зайняв Катеринослав (нині - Дніпро).
Наприкінці травня 1919 року, після поразки повстання, з невеликим загоном у 150 чоловік пішов на з'єднання з частинами армії УНР Симона Петлюри, здійснюючи в північно-західному напрямку тисячокілометровий рейд тилами Червоної армії. По дорозі загін збільшився до 2 тисяч повстанців.
25 червня Тютюнник з 1700 козаками боєм рушив на Київщину, згодом на злучення з Армією УНР — вже з 2500 козаками, 4 гарматами та до сотні кулеметів. Після загибелі командувача армії у липні 1919 року, Тютюнник на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Після з'єднання 13—14 липня в Копайгороді, Подільської губернії, до армії УНР приєдналася велика повстанська група на чолі з отаманом Ю. Тютюнником. На її основі загін було переформовано у Київську групу Дієвої армії УНР, яка складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій. Ю. Тютюнник залишився командувачем цієї групи.
Улітку 1919 року очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Ю. Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань, вийшли до району Шполи.
У кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йона Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова.
8 листопада головний отаман С. Петлюра зняв із посади отамана В. Сальського, що виступав за припинення бойових дій, та призначив командувачем армії УНР Ю. Тютюнника.
Був одним з ініціаторів та керівників Першого зимового походу: з 5 грудня 1919 року заступник командувача Дієвої армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з виконанням обов'язків начальника Збірної Київської (Стрілецької) дивізії. З 06 травня 1920 року — начальник 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР, з якою воював проти більшовиків до осені 1920 року.
За участь у Першому зимовому поході генерал Юрко Тютюнник отримав орден «Залізного Хреста» за номером два.
5 жовтня 1920 року Тютюнник підвищений до генеральського звання (генерал-хорунжий). 13 листопада 1920 року при наступі червоноармійців на Київську дивізію УНР між селами Берлинці-Барок, становище врятував генерал Ю. Тютюнник, який з'явився в передніх лавах зі штабною сотнею і зім'яв атакувальників.
Після інтернування українських частин у Польщі Ю. Тютюнник не склав зброї. 16 лютого 1921 року Юрія Тютюнника обрали членом Вищої військової ради УНР із правом вирішального голосу. 23 лютого С. Петлюра доручив йому сформувати апарат Партизансько-повстанського штабу і розпочати роботу. 22 червня 1921 Повстансько-партизанський штаб переїхав до Львова й розмістився в колишньому санаторії «Кисельки», тут же оселилася й родина Тютюнника. Улітку й восени 1921 року підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. 23 жовтня 1921 року з наказу Головного отамана генерал Ю. Тютюнник вступив до командування Повстанською армією. Операція, проведена у листопаді 1921 року, закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базара на Житомирщині.
Після поразки походу з невеликим загоном пробився до Польщі.
Уже 22 грудня 1921 року Тютюнник (під прізвищем Крижанівський) із товаришами заснував кооперативне товариство «Схід» для взаємопідтримки ветеранів Другого зимового походу, співзасновниками стали серед інших — Юрій та Олена Отмарштейни, Добротворський Йосип, Пересада-Суходольський, Митрофан Очеретько.
Улітку 1922-го співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), вигадану повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Ю. Тютюнника, дезінформації та захоплення повстанського генерала. 26 березня 1923 року голова ВВР Михайло Дорошенко закликав Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Ю. Тютюнник зволікав із приїздом і 12 травня 1923 року Дорошенко пригрозив розірванням відносин із генералом і звинуватив його у зраді революційних ідей.
16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано.
Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Перші місяці перебування Тютюнника в Україні були драматичними: Москва наполягала на розстрілі, українське керівництво ж переконало в необхідності збереження авторитетного на Заході генерала, аби використати його в політичних цілях. Письменник Олекса Варавва стверджував, посилаючись на розмову з Георгієм Заярним, який був однією із ключових фігур у затриманні Тютюнника, що генерал вирішив загинути, але не піти на поступки радянській владі. Тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або лист, або всім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та пише покаянного листа В. Затонському.
28 грудня 1923 року Президія ВУЦВК задовольнила клопотання про помилування, обмеживши Ю. Тютюнника в правах на один рік. Поселився у Харкові. Працював секретарем-інспектором Всеукраїнського державного акціонерного товариства.
За наполягання ГПУ 1924 року побачили світ одразу дві його книги — памфлет «З поляками проти Вкраїни» та брошура «Под флагом демократии и национализма (авторизирований перевод с украинской рукописи)». 1926 випущено «Нариси Західної України».
Юрій Тамарський писав: «На кіностудії довкола Юрка Тютюнника, вбраного у форму українського генерала, з тризубами на ковнірі, завжди збирався великий гурт людей, і на чисельні запитання, які йому ставилися, Юрко Тютюнник відповідав різко й лаконічно, відкидаючи „диктатуру пролетаріяту“ на Україні. Він підкреслював, що в Україні переважає селянство, права якого урізані совєцькою владою, і що такий стан не є терпимий».
Працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком); проте цього мало на що вистачало — Марко Луцкевич згодом писатиме до заарештованого Ю.Тютюнника і з дитячою безпосередністю просить звернутися до керівництва з проханням виплатити авторський гонорар за фільм «Звенигора» дружині Вірі Андріївні Тютюнник, бо вона з дітьми бідує. У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе.
Ю. Тютюнник відвідував літературні засідання Вільної академії пролетарських мистецтв (ВАПЛІТЕ). Під час роботи на Одеській кінофабриці потоваришував з Юрієм Яновським. Кандидат юридичних наук, полковник Іван Логвиненко: "Блискучий оповідач, Юрко Тютюнник полонив уяву молодого талановитого письменника Юрія Яновського, і той на основі його спогадів створив чудовий роман-думу про буремні дні на Україні — «Чотири шаблі». В описі зовнішності головного героя роману — Шахая — й без тонких алегорій не є важким впізнати самого Юрка Тютюнника. Був іще написаний кіносценарій про селянські заворушення на Лівобережній Україні в XVII столітті, схвалений кінофабрикою, але не пущений до виробництва через арешт Ю. Тютюнника".
Після роботи на Одеській кінофабриці Ю. Тютюнник перейшов до Всеукраїнського фотокіноуправління в Харкові. З колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою працював в одному кабінеті; вона залишила спогади про редактора художніх фільмів та сценариста Тютюнника.
Секретаря-інспектора ревізійної комісії Всеукраїнського акціонерного товариства торгівлі («Вакот») Ю. Тютюнника 12 лютого 1929 року в Харкові викликали на допит і арештували. Слідчим говорив: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся як і раніше — тобто поділяв і поділяю». У Харкові Тютюнника допитували двічі — 12 і 19 лютого. 4 березня йому зачитали постанову у пред'явленні звинувачень «пропаганди українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Висланий до Москви на «дорозслідування справи», яке протяглося до грудня 1929. Чекістів цікавило минуле, особливо підготовка до Другого зимового походу; Ю. Тютюнник імен не називав і наполягав, що в Україні нині немає «диверсійно-повстанської сітки. 22 травня 1929 року Віра Тютюнник звернулась із заявою до керівництва ОГПУ та прокурора Верховного суду СРСР, в якій переконувала, що її чоловік не є загрозою для радянського ладу, а її родина приречена на голод.
Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року, але з приміткою: «вирок не приводити у виконання до особливого розпорядження». Суд дозволив лише листуватися. До серпня Віра Тютюнник отримувала через ГПУ листи від чоловіка і продовжувала добиватися помилування. У серпні 1929 року продала піаніно, щоб поїхати до Москви на побачення з чоловіком та прийом до судового керівництва. 21 січня 1930 року вчергове звертається до прокуратури Верховного суду СРСР, побачення не дозволили і заборонили на майбутнє. 24 вересня 1930 року його перепровадили до комендатури ОГПУ для виконання вироку. Розстріляний 20 жовтня 1930 року.
У кінці того ж року дружина Тютюнника вкотре звернулася до владних органів з проханням повідомити про його долю, живий чи ні. Після тривалих звернень Віра Тютюнник-Левицька 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку.
Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.