Перегляд вихідного коду сторінки Кондратюк Захар Спиридонович (1897)

{{Шаблон:Формуляр
|дата народження=02.02.1895
|варіанти ПІБ=Кондратюк Захар Спиридонович
|місце народження=Хмельницька обл. с. Зубівщина Славутського р-ну
|національність=українець
|освіта=освіта середня
|професія / місце роботи= / вчитель
|стать=чоловік
|архівна справа=П-29132, ДАХмО
|джерела даних=З книги "Історія України-Русі"
|статус=Змінено користувачем
|де і ким заарештований 1=Заарештований 11.03.29. Звинувачення: шпигунство.
|звинувачення 1=как соціально-опасного заключить в УСЕВЛОН
|місце відбуття 1=лагер Котлас, тупик Пермської залізної дороги імені жида Каґановіча
|реабілітуючий орган 1=Реабілітований військпрокуратурою Західного регіону України 19.09.94.
}}

[[Категорія:Національний банк репресованих]]
[[Категорія:Відкритий список]]

==Біографія==
З книги "Історія України-Русі" 
Передмова до третього видання
Захар Спиридонович Кондратюк 
(Короткий життєпис)

Я народився 2-го лютого 1895 року в містечку Берездів, на Волині. 
До війська мене було покликано в 1925 р. По закінченні воєнних дій в Україні, я відступив з армією У.Н.Р до Польщі, в по виході з таборів інтернованих, короткий час перебував у Варшаві. З Варшави повернувся на невтральну зону Волині. Там мав посаду вчителя в таких місцевостях: Рівне, Самостріли, Корець, Річки і Холм. В 1925 році, на заклик, повернувся до Варшави, а з Варшави, в нелегальному порядку, продістався в тому ж 1925 році до УССР. Там спочатку влаштувався як народний учитель в 10-річній школі в містечку Гриців, в Грицівському районі. В короткому часі був переведений в Пихтіївську трудову школу завідующим тієї школи, яку прийняв згідно з актами. Але скоро там був позбавлений права голосу, про що було оповіщено в Лашківській сельраді та в районі Гриців. Без здачі актів школи виїхав у Мелітопольський округ. Там вступив у школу 10-річку Якимівського району, а звідти був перенесений у Петрівську школу завом, яку то школу прийняв по актах. Там пробув один учбовий рік. Після "лавірування" перенісся на Запоріжжя, у Великий Лопатинський район, в 10-річну школу, з якої перенісся на становище завідуючого в Миколаївську школу (гл. 17-ий том УРЕ). В Миколаївській сельраді було дві школи. Зарплатню я отримував подвійну, за завідуючого "лікбезу". Там зорганізував артистичну трупу, що виставляла по селах виставу "Сава Чалий". в районі В-ка Лепатиха, якраз перед виборами, був позбавлений права голосу, а підставою до цього було: що я "білогвардійський офіцер". Залишив я тоді Запоріжжя, школу без здачі актів, я виїхав у Сибкрай, до столиці - Сибіру --Новомиколаєвська (бувша Томська губернія). Там переїхав до повітового міста Ішим, де в Ішимській комуні пробув два місяці, як агроном. Але НКВД за мною пошукувало. В окремій "депеші" прийшов запит, чи такий то а такий там не перебуває. З цього приводу мав велику "неприємність" від секретарки Ішимської комуни, мовляв, чому їй все не вияснив. Ця секретарка мала двох братів у війську адм. Колчака. Я вияснив усе і під її "опікою" я повернувся до столиці Сибраю, отримавши документи "уповноваженого ходака" для виїзду в Таврію, на побережжя Чорного моря, щоб там провіряти земельну почву для переселення селян з Сибіру. В мелітопольській окрузі мені визначили 16 акрів доброї землі, на три душі "трудоспосібних, та ще мав одержати довго-терміновий кредит -позичку на інвентар. В Сибкрай не судилось подати сводку. Козацькі степи України заселені чужинцями, а Москва давала на це позичку. Так по козацьких степах України було створено показові комуни зайдів! Та не довго довелось там перебувати. Там мене арештовано й етапом перевезено в "СПО" (Словутський Пограничний Отряд), посаджено в "тюрпот" СПО та предложено мені "провину" проти "статті 54, пункти 10, 8, 6 згідно кодексу УССР. На допити, етапом, відправляли в Шепетівське НКВД. 
Допити тривали 11 місяців, слідчих було 10 --всі жиди. Слідчий, жид, Тельнішевський закінчив допит. Етапами відправляли в Із'яславську тюрму. Там "тройка" винесла постанову суду, а саме: "за неімеющімі доказательствамі, судить не можем, а как соціально-опасного заключить в УСЕВЛОН (Управление Северними Лагерамі Особих Назначений) сроком на 20 лет. По отбитью наказания --10 лет поряжен в правах, 5 лет вольной ссилки и 5 лет во всех правах". Тюремними етапами погнали з Із'яслава в Бердичів, Житомир, Київ та Харків і Москву. З Москви в лагер Котлас, тупик Пермської залізної дороги імені жида Каґановіча. В Котласі відбулось розбиття на категорії: А, б, Ц і Д. Перших дві категорії - коняча, здорова, робітнича сила. Мене приділено до тієї першої категорії "А". З Котласа погнали нас етапом на малу залізничну станцію Пінюг, з якої починався вируб лісу, а потім насип прокладу залізниці, що йшла тайгою лісної полоси до Усисольська, на віддаль 350 кілометрів. Там же, в Пінюжському лагері було розташовано для розділу 12 таборів, "рабочих пунктів", а на кожний такий "пункт" було пригнано від 6 до 9 тисяч "заключонних сильних". Кримінальних злочинців було всього 1%. Після списків лагерів, кожний мав 26 тисяч "сильних", а з них 50% було з УССР. Начальником УСЕВЛОНА був БОКША. Він був високого росту, рижий, невідомої національности. Кожний "рабпункт" мав свою назву, а загальна адреса була така: Пермська залізна дорога імені Л. Каґановіча, Пинюжський лагер, 8-ий рабпункт, Боровиця Залузна. Це був лагер, в якому я перебував як "воспітатель КПЧ (Культурна просвитительска Часть). 
Хто мав змогу читати газету "Новий Шлях" за 1933р. там описано про частину лагерів СССР в розподілі п.н. "Мій побіг з УСЕВЛОНА 1930 року". Після втечі з УСЕВЛОНА, я перейшов з "відділом" пограничний кордон до Польщі, де прокляті ляхи передержували політичних втікачів в таборі Тучин, що межував з Волинню, а тім віддавали до рук "ПОГРАНУ" СССР. 
Нелегально з Польщі я прибув до Праги, в Чехословаччині, де я задержався і продовжував студії. Згодом я переїхав до Німеччини. З Німеччини, як "ДП". я прибув до Канади, де живу сьогодні. 
За те, що я втік з УСЕВЛОНУ були розстріляні два мої рідні брати, 2 швагри та моя дружина Оксана, яка походила з родини Номіровських, уроженка містечка Корець, на Волині, горожанка Польщі. Моя дружина, Оксана Номіровська Кондратюк, як і я, ніколи не були горожанами-підданими СССР.  Все ж таки в 1938 році без суду і провини, моя дружина, Оксана Конгратюк, в Славутському НКВД була рострілена... 
А з Пінюжинського лагера, з 36 тисяч ув'язнених в часі моєї втечі при життю залишилось лише 6 тисяч. Доля їх невідома.