Перегляд вихідного коду сторінки Романюк Василь Омелянович (1925)

{{Шаблон:Формуляр
|світлина=Патріарх-Володимир-Романюк.jpg
|підпис до світлини=Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І (у миру - Василь Омелянович Романюк)
|дата народження=09.12.1925
|варіанти ПІБ=Володимир Романюк
|місце народження=с. Химчин, Косівський район, Івано-Франківська область
|стать=чоловік
|національність=українець
|соціальне походження=із селян
|освіта=чотирикласна початкова школа, рільнича (сільськогосподарська) школа в Косові, Вищі богословські курси в Івано-Франківську, Московська духовна семінарія
|професія / місце роботи=священник
|місце проживання=Полтавська обл. с. Кустолове Новосанжарського р-ну
|дата смерті=14.07.1995
|місце смерті=Київ
|місце поховання=Київ, біля брами Софіївського собору
|джерела відомостей=[http://www.reabit.org.ua/ Національний банк репресованих], вікіпедія, інші джерела
|дата арешту 1=12.07.1944
|осуд 1=28.09.1944
|орган, що засудив 1=Військовий трибунал НКВД Станіславської (нині Івано-Франківської) області
|стаття 1=ст.54-1 “а” та ст. 54-11 КК УРСР, які передбачали відповідальність за “контрреволюційну діяльність”, “зраду батьківщини”, “за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів”
|вирок 1="Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з… конфіскацією усього майна", термін знизили до 10 років
|місце відбуття 1=Кустолівська сільськогосподарська колонія №17 управління НКВД у Полтавській області
|дата реабілітаціi 1=1959
|дата арешту 2=22.03.1946
|осуд 2=18.06.1946
|орган, що засудив 2=Спеціальний табірний суд ВТТ
|стаття 2=ст. ст. 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР
|вирок 2=5 років ув'язнення
|місце відбуття 2=копальня Холодна Магаданської області
|дата звільнення 2=08.1953
|дата реабілітаціi 2=07.12.1993
|реабілітуючий орган 2=Полтавський обласний суд
|дата арешту 3=20.01.1972
|осуд 3=07.1972
|стаття 3=ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»), визнаний "особливо небезпечним рецидивістом"
|вирок 3=7 років позбавлення волі та 3 роки заслання
|місце відбуття 3=ув’язнення в таборі ЖХ-385/1 (село Сосновка в Мордовії), заслання в Якутії
}}

[[Категорія:Національний банк репресованих]]
[[Категорія:Відкритий список]]
[[Категорія:Фотографії‏‎]]

==Біографія==
Майбутній Патріарх Володимир, у миру Романюк Василь Омелянович, народився 9 грудня 1925 року в с. Химчин Косівського повіту Станіславського воєводства, Друга Річ Посполита (тепер — Косівський район Івано-Франківської області, Україна) у бідній селянській родині Анни і Омеляна Романюків. У юні роки про духовний сан і не мріяв. Шлях до церкви розпочався 1944 року, коли 19-літнього Василя було заарештовано «за зв’язки з УПА». Засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін знизили до 10 років. Покарання відбуває у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 Полтавської області, хоча участі у збройних операціях не брав. 

Згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1945 р.: “Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна (1903) разом з двома дітьми Дмитром (1934 р.н.) і Володимиром (1938 р.н.) направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років”. Причиною депортації сім’ї став, звісно, арешт старшого сина Василя. Бо радянський режим карав не тільки члена сім’ї, який брав участь в русі опору, але і його родину, щоб  викорінити на Західній Україні оплот визвольної боротьби… Та тільки “коріння” було багато, і  росло воно глибоко. Романюки  відбували висилку в селищі Харбатово Качурського району Іркутської області. Ці події стали початком трагедії їхньої гуцульської родини.

Під час відбуття покарання Василь Романюк не покидав ідеї боротьби за самостійну Україну. Про це свідчать архівні документи КГБ. В них зазначається: “18 березня 1946 р. начальник оперативно-чекістського відділення виправно-трудової колонії Управління НКВС Полтавської області капітан Багно прийняв постанову про порушення кримінального переслідування відносно в’язнів Кустолівської сільськогосподарської колонії №17 НКВС М.Редчука, Ю.Рохманейка, Є.Матвєєва, Г.Шостя, П.Мощенця, В.Романюка. Арештанти об’єднались між собою на основі антирадянських поглядів у контрреволюційну групу під назвою “УСС” (Український Січовий Стрілець) і проводили в таборі вербовочну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляли ОУН і бандерівський рух, готувались до повстання і втечі з табору з метою вступу в банду УПА для продовження боротьби проти радянської влади”. Коли відбув строк, набавили ще 5 років, виславши до Маґадана. 

Відбуваючи заслання в Магадані, Василь Романюк познайомився з Марією Антонюк, з якою одружився 24 серпня 1954р. Їх об’єднували не лише взаємні почуття, але й схожі трагічні життєві долі і спільні ідейні погляди. Марія Антонюк народилася 1924 року на Волинській землі, на хуторі Скоморохи Олександрійського району Рівненської області. 17 березня 1944-го її було заарештовано органами контррозвідки “Смерш”. Пред’явили звинувачення в тому, що дівчина вступила в ОУН, де діяла під псевдонімом “Іскра”, виконуючи обов’язки заступника станичного, “збирала для бандитів УПА серед населення перев’язочний матеріал, продукти харчування”. Слідством було встановлено, що Марія брала участь у зібранні членів ОУН, обговорюючи методи й форми боротьби з Червоною армією та радянською владою. На закритому судовому засіданні військовий трибунал 13-ї Армії засудив її до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях. Створивши сім’ю, Василь Романюк вирішує вивчитися на кіномеханіка. Він закінчує курси і працює за спеціальністю у кінотеатрі “Гірняк” Магаданського обласного управління кінофікації. Там же, на висилці, він здобуває і десятирічну освіту. Незабаром у подружжя народився син Тарас (1959 - 2010), їхня єдина дитина. 

Під час магаданського заслання Романюк не тільки активно займається самоосвітою, але й наполегливо добивається перегляду своєї справи 1944-1946 років та справи депортованої сім’ї. Він писав скарги у Головну військову прокуратуру СРСР, прокурору Прикарпатського військового округу, пізніше звертався до цих органів, щоб дізнатися про хід і результати розгляду справ. Але тільки після повернення у 1958 році додому, на рідну Гуцульщину, дізнається, що розпочався перегляд тих справ. Зважаючи на кон’юктуру часу (період реабілітації репресованих у контексті хрущовської відлиги) постановою військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 лютого 1959 року вирок Військового трибуналу військ НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області від 26 вересня 1944 року і рішення Військового трибуналу 4 Українського фронту від 28 жовтня 1944 року стосовно Василя Романюка були відмінені.

Про трагедію, яка поглинула кращі роки його життя, Василь Романюк згадував спокійно, без гіркоти, із християнським фаталізмом. Називав ті роки «моїми університетами», як це до нього робило багато підданих Російської імперії. Василь справді мав в ув’язненні добрих вчителів — письменників, учених, навіть академіків. Там на Колимі трапилася одна дуже важлива річ — він усвідомив своє покликання й вирішив присвятити життя служінню Богові та Українській Церкві. Почав студіювати Біблію, релігійну літературу, а повернувшись до України, у 1959 році закінчив Вищі богословські курси у Станіславі (нині — м. Івано-Франківськ), згодом — Московську духовну семінарію. Прийняти священицький сан, однак, йому довго забороняла влада, якій було потрібне «благонадійне» духовенство. Тільки 1964 року Василь Романюк був висвячений, направлений у село Космач Косівського району. Тут був епіцентр національно-визвольного руху гуцулів. Створює за власні кошти музей гуцульських старовинних декоративно-прикладних речей у своєму помешканні в Космачі. До Василя Романюка почали навідуватись дисиденти. Першим – Валентин Мороз, сміливий талановитий історик та публіцист, що повернувся з мордовських таборів. Згодом священик знайомиться і з В’ячеславом Чорноволом (якого охрещує), Михайлом Осадчим, Іваном Світличним та іншими. Не дивно, що досить скоро отець Василь примусово був переведений з Космача знову на Покуття, в село Прутівку, що біля м. Снятин.

20 січня 1972 р. за «антирадянську пропаганду» його було заарештовано, цього разу не безпідставно — він виступав на захист заарештованого 1 червня 1970 року історика Валентина Мороза. у храмі він говорив людям правду, закликав шанувати свої релігійно-національні традиції, жити згідно із Заповідями Божими. Після арешту священика була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району.

Під час слідства й суду «компетентні органи» настирливо вимагали від священика зректися своїх переконань, за що обіцяли негайно випустити його на волю. Отець Василій відмовився, хоча аж занадто добре усвідомлював, що його очікує. Присудили сім років ув’язнення у Мордовському таборі та ще три роки заслання в Якутії, визнаний "особливо небезпечним рецидивістом". Під час заслання брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту. З таборів отець Василій вийшов безнадійно хворою на серце людиною. (Попереду в нього було кілька інфарктів. Після третього лікарі радили Патріархові відійти від справ, бо можна було чекати найгіршого. Так воно пізніше й трапилося.) Невдовзі після повернення о. Василія додому померла його дружина, життя якої було нескінченною трагедією і постійним очікуванням ще гіршого. О. Василій залишився з сином, який мріяв вчитися в семінарії, стати, як батько, священиком. Швидко з’ясувалося, однак, що в жодній семінарії не хотіли прийняти сина дисидента (але згодом син все ж таки піде стопами батька і стане священиком). Батькові ж заборонили повернутися до священицької діяльності.

Під час другого ув’язнення Василь Романюк часто й тривало голодував, вимагаючи, щоб йому надали можливість читати Біблію і приймати причастя, що в більшості тюрем світу є невід’ємним правом ув’язнених. Саме тоді встановилися його тісні зв’язки із правозахисним рухом. Він писав листи й заяви до різних міжнародних організацій, викриваючи порушення в СРСР права людини вільно сповідувати свою віру. «Священик-дисидент» став відомий на Заході, де митрополит Мстислав (предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви у діаспорі) розпочав кампанію за його звільнення. Цю вимогу підтримав президент США Рейґан, миряни й духовенство в багатьох країнах. 1984 р. за самовіддане служіння Українському Православ'ю ієрарх Української Православної Церкви у США Владика Андрій заочно нагородив о. Василя вищою для священиків церковною нагородою — митрою. А після звільнення священика розгорнувся рух за те, щоб радянський уряд дозволив йому виїхати за кордон. Романюки — батько й син — не хотіли їхати, але що було робити? Батькові не давали парафії, синові — можливості навчатися. 1988 року вони виїхали до Канади.

За кордоном о. Василій викликав велику увагу міжнародної християнської спільноти. Його приймали в Білому домі, він виступав у Парламенті Канади... У Торонто було видано англійською мовою збірник його проповідей та звернень «Голос у пустелі». Усе було добре, спокійно і по-західному комфортабельно. Однак через рік, коли в Україні завирувало й коли почала розбудовуватися Українська Церква, о. Василь Романюк вирішив повертатися додому. «Щоб встигнути зробити щось для Церкви, для України», як розповів його син о. Тарасій.

28 квітня 1990 р. прийняв чернечий постриг і возведений у сан архимандрита з чернечим ім'ям Володимир; вже 29 квітня прийняв архиєрейське свячення з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського Української Автокефальної Православної Церкви. Став одним із провідників за утворення помісної Української Православної Церкви з Київським Патріархом на чолі.

1991 р. очолив місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконував обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архиєпископа Вишгородського і Білоцерківського.

1992 р. був серед засновників Української Православної Церкви Київського Патріархату; 17 лютого 1993 р. призначений архиєпископом Львівським і Сокальським. По смерті Патріарха Мстислава, 14 червня 1993 р., призначений керуючим Чернігівською єпархією із титулом Чернігівський і Сумський, піднесений до сану митрополита, стає місцеблюстителем патріаршого престолу УПЦ КП. Всеукраїнський Православний Собор Київського Патріархату 21 жовтня 1993 р. обрав його Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня 1993 року у Софіївському соборі Києва.

Святійший Патріарх уніс свою лепту і у розвиток Православ'я на Січеславщині. 6 лютого 1994 року архимандрита Адріана (Старину, нині — митрополит Богородський) було висвячено на єпископа Дніпропетровського і Запорізького. 

Високий сан аж ніяк не змінив Василя Романюка. Людей, з якими він спілкувався, дивувала простота, повна відсутність честолюбства чи позування Патріарха. Його приймальня завжди була відкритою для всіх, незалежно від посади чи стану. Намагання близьких, радників хоч трохи обмежити потік відвідувачів — заради його здоров’я — незмінно викликали гнів Патріарха. Він зазвичай кричав у приймальну: «Пускати всіх!». Від охорони, яку йому запропонувало українське козацтво, Патріарх категорично відмовився і ходив містом один, без супроводжуючих. На вулицях до нього підходили люди, одні просили поради, інші — грошей. У таких випадках Патріарх діставав усе із своїх небагатих кишень.

Світ матеріальних цінностей і потреб взагалі не існував для нього. Патріарх категорично відмовлявся витрачати на себе гроші; вважав розкішшю навіть найнеобхідніше. У деяких людей це викликало підозру, а іноді навіть зневагу. Вони й не думали, що саме з такого тіста завжди робилися істинно святі люди. Осуджував Патріарха, однак, тільки той, хто його не знав добре. А зустрівшись із ним, завжди змінював свою думку. Бо Патріарх Володимир мав особливий дар — дивувати людей, показувати їм світ із невідомого для них боку. О. Тарас розповів історію про одного молодого киянина, який належав до іншої православної церкви. Одного разу, зустрівши біля Софії Київської Патріарха, він почав звинувачувати його в єресі та порушенні канонів. Патріарх вислухав, спитав ім’я і, сказавши: «Що ти плетеш, Мишку?» — почав із ним довгу дружню розмову. З того часу цей киянин став одним із найпалкіших прихильників Патріарха Володимира й незалежної Української Церкви.

Патріарх боляче переживав розкол Українського Православ’я і постійно намагався вплинути на стан справ, зокрема досягти примирення з Українською Автокефальною Православною Церквою. За кілька днів до смерті він, нехтуючи протоколом і гордощами, поїхав на квартиру до Патріарха Київського і всієї України УАПЦ Димитрія для обговорення ситуації. Після довгої і тяжкої розмови вони порозумілися і навіть домовилися про спільні дії щодо об’єднання. Раптова смерть Патріарха Володимира порушила ці плани.

14 липня 1995 року Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира було знайдено мертвим у ботанічному саду, куди він пішов на зустріч з невідомою людиною. Розслідування за цією справою не проводилося.

Священноначаліє Київського Патріархату вирішило поховати Патріарха 18 липня 1995 року на території Собору святої Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи відмову тим, що Собор святої Софії — історико-архітектурний пам’ятник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі. Органи правопорядку, намагаючись перешкодити похованню, явно перевищили свої повноваження, що призвело до жорстокого побиття учасників похорону підрозділом МВС "Беркут", у результаті чого потерпіли прості миряни. Також у сутичці брали участь представники Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Цей день дістав назву „кривавий вівторок“.

Поховано Святійшого біля брами Собору святої Софії у м. Київ.

Патріарха Володимира шанувала вся свідома українська інтелігенція; саме завдяки йому багато людей повернулося до віри, до церкви. У храмі люди часто записували його проповіді, бо це були глибокі роздуми про сучасне життя, про обов’язок людини, громадянина. Кажуть, що не буває пророків у своїй вітчизні. Патріарха, однак, шанують і там, де він народився. У селі Химчині люди нещодавно у пам’ять про нього збудували каплицю, одна з вулиць має назву Василя Романюка. Багато людей в Україні вважають, що є всі підстави для канонізації покійного Патріарха Володимира, сповідника Української Православної Церкви, як називали його в Канаді.