Відмінності між версіями «Зубач Євфросинія Дмитрiвна (1924)»

Поточна версія на 22:24, 25 жовтня 2016

Дата народження: 12 серпня 1924 р.
Варіанти ПІБ: Бондаренко Євфросинія Дмитрівна
Місце народження: с. Вовча гора, Львівська область
Стать: жінка
Національність: українка
Соціальне походження: з селян

Дата арешту: 31 жовтня 1944 р.
Осуд: 1945 р.
Вирок: 4 р. ВТБ, довічна посилання
Місце відбуття: Кизеллаг
Дата реабілітаціi: 1995 р.

Джерела відомостей: БД Красноярского Мемориала

Біографія

«22 червня 1941 року рано вранці ми з братом виганяли корів у поле. Раптом недалеко розірвався снаряд і поруч з нами впали корова і жінка. Нам стало страшно. У нашому селі уже йшов бій. Ми вибігли на річку і там просиділи до темряви. Вночі втекли в чужу село, через яку вже пройшов фронт, і прожили там тиждень. Ми з братом, якому було 13 років, нічого не знали, що сталося з нашими рідними: мамою, батьком, дідом, сестрою і братами.

Через тиждень, коли фронт трохи відсунувся, повернулися додому. Там уже були німці. Поступово зібралася вся наша родина. Наші рідні, так само, як і ми ховалися в різних селах. Під час бою половина села вигоріла, дуже багато було вбитих: і росіян і німців. Жителі ховали їх протягом тижня.

Фронт пройшов, ми залишилися в тилу. Німці нас не чіпали і не грабували. Їжу купували за марки. Через деякий час жителів стали вивозити в Німеччину на роботу. Я потрапила в Австрію. Мене відвезли узимку 1941 року, а повернулася я через 2 роки взимку 1943 року. Влітку 1944 року повернулися російські. У серпні мені виповнилося 19 років. Восени ми зібралися копати картоплю, коли з'явився десятник з наказом з'явитися батькові для якоїсь роботи за перевезення. Батько відмовився, а десятник пригрозив: «Ти мене ще попомнишь!» Через тиждень наш будинок спалили під приводом, що ми приховуємо бандерівців. Нас змусили дивитися, як горить будинок, всі споруди, врожай, який ми вже зібрали. Потім маму, батька, мене і молодшого брата посадили в яму і тримали там тиждень. Сестрі і двом старшим братам вдалося втекти. 31 жовтня нас відправили в район. Через тиждень батька, маму і брата випустили. Батько незабаром помер, він застудився в тій ямі, де нас тримали. Маму і брата без суду і слідства вислали в Челябінськ, де вони і пропали. Про долю старших братів я нічого не знаю: загинули, врятувалися або теж потрапили у в'язницю. Сестра ж вийшла заміж, змінила прізвище – це її врятувало. Дідуся забрали сусіди, але він довго не прожив, надто багато нещастя звалилося на його голову. Цілий рік мене тримали у в'язниці у Львові. Восени 1945 року судили заочно і дали 4 роки таборів, а потім довічне заслання в Сибір. З 1945 по 1949 рік я перебувала в Кизеллаге, який знаходився в Пермській області, на Північному Уралі. Там будувалася Камська ГЕС. Нас вивезли в зону затоплення на лісоповал. Норма була – 3 кубометра на людину. Пиляли вручну лучковою пилкою. Дерево треба було спиляти, обробити його на колоди по 4,5 або 3,5 метра, а потім кожну колоду розпиляти уздовж на три частини. У таборі на лісоповалі я відпрацювала 4 роки.

У листопаді 1949 року мене відправили по етапу у посилання. Коли я запитала, на скільки мене засилають, мені сказали: навічно. Майже 2 місяці я провела в товарняку і на пересыльных пунктах. 31 грудня 1949 року наш етап прибув до Красноярська, а 1 січня 1950 року ми були в Канську. З Канська в Богучаны ми 400 км. йшли пішки 2 тижні. Етап складався з українців і росіян. У Богучанах його розформували по селищах. Нас, людей 20, відправили в Ангарський. З цим етапом прийшли Белец Мефодій, його майбутня дружина Антонюк Ніна, мій майбутній чоловік Бондаренко Данило, Гвоздецький Андрій, Король Микола, Осмоловський Володя, Терлибавка Іван, Дубняк Микола, Мешковец Афанасій, Матковська Поліна з шестимісячною донькою Олею. У селищі на той час проживало чоловік 30-40 переселенців. Наш етап був перший, влітку прибув другий. Поступово посилання зростала, етапи прибували один за іншим. Серед засланців були: росіяни, українці, німці, литовці, латиші, естонці, молдавани, поляки, білоруси, євреї.

Жили в бараках, працювали в лісі. Платили за два тижні 50 рублів, яких ніяк не вистачало. У таборі В цьому відношенні було ситніше. Тут ми були кинуті напризволяще: виживай, як можеш. Кожен місяць треба було відзначатися в прокуратурі, цей будинок зберігся до цих пір. У 1953 році, після смерті Сталіна, нам видали паспорти. У 1956 році ми отримали право виїзду з посилання. Багато стали виїжджати. З нашого першого етапу в живих залишилося троє, інші вже померли. Реабілітували мене у 1995 році».

@@ Рядок 2: / Рядок 2: @@
 |світлина=Zubach ED.jpg
 |дата народження=12.08.1924
-|варіанти ПІБ=Бондаренко Єфросинья Дмитровна
+|варіанти ПІБ=Бондаренко Євфросинія Дмитрівна
 |місце народження=с. Вовча гора, Львівська область
 |стать=жінка
@@ Рядок 16: / Рядок 16: @@
 [[Категорія:Створено користувачем]]
 [[Категорія:Відкритий список]]
+[[Категорія:Фотографії]]
 ==Біографія==
+«22 червня 1941 року рано вранці ми з братом виганяли корів у поле. Раптом недалеко розірвався снаряд і поруч з нами впали корова і жінка. Нам стало страшно. У нашому селі уже йшов бій. Ми вибігли на річку і там просиділи до темряви. Вночі втекли в чужу село, через яку вже пройшов фронт, і прожили там тиждень. Ми з братом, якому було 13 років, нічого не знали, що сталося з нашими рідними: мамою, батьком, дідом, сестрою і братами.
+Через тиждень, коли фронт трохи відсунувся, повернулися додому. Там уже були німці. Поступово зібралася вся наша родина. Наші рідні, так само, як і ми ховалися в різних селах. Під час бою половина села вигоріла, дуже багато було вбитих: і росіян і німців. Жителі ховали їх протягом тижня.
+Фронт пройшов, ми залишилися в тилу. Німці нас не чіпали і не грабували. Їжу купували за марки. Через деякий час жителів стали вивозити в Німеччину на роботу. Я потрапила в Австрію. Мене відвезли узимку 1941 року, а повернулася я через 2 роки взимку 1943 року. Влітку 1944 року повернулися російські. У серпні мені виповнилося 19 років. Восени ми зібралися копати картоплю, коли з'явився десятник з наказом з'явитися батькові для якоїсь роботи за перевезення. Батько відмовився, а десятник пригрозив: «Ти мене ще попомнишь!» Через тиждень наш будинок спалили під приводом, що ми приховуємо бандерівців. Нас змусили дивитися, як горить будинок, всі споруди, врожай, який ми вже зібрали. Потім маму, батька, мене і молодшого брата посадили в яму і тримали там тиждень. Сестрі і двом старшим братам вдалося втекти. 31 жовтня нас відправили в район. Через тиждень батька, маму і брата випустили. Батько незабаром помер, він застудився в тій ямі, де нас тримали. Маму і брата без суду і слідства вислали в Челябінськ, де вони і пропали. Про долю старших братів я нічого не знаю: загинули, врятувалися або теж потрапили у в'язницю. Сестра ж вийшла заміж, змінила прізвище – це її врятувало. Дідуся забрали сусіди, але він довго не прожив, надто багато нещастя звалилося на його голову. Цілий рік мене тримали у в'язниці у Львові. Восени 1945 року судили заочно і дали 4 роки таборів, а потім довічне заслання в Сибір. З 1945 по 1949 рік я перебувала в Кизеллаге, який знаходився в Пермській області, на Північному Уралі. Там будувалася Камська ГЕС. Нас вивезли в зону затоплення на лісоповал. Норма була – 3 кубометра на людину. Пиляли вручну лучковою пилкою. Дерево треба було спиляти, обробити його на колоди по 4,5 або 3,5 метра, а потім кожну колоду розпиляти уздовж на три частини. У таборі на лісоповалі я відпрацювала 4 роки.
+У листопаді 1949 року мене відправили по етапу у посилання. Коли я запитала, на скільки мене засилають, мені сказали: навічно. Майже 2 місяці я провела в товарняку і на пересыльных пунктах. 31 грудня 1949 року наш етап прибув до Красноярська, а 1 січня 1950 року ми були в Канську. З Канська в Богучаны ми 400 км. йшли пішки 2 тижні. Етап складався з українців і росіян. У Богучанах його розформували по селищах. Нас, людей 20, відправили в Ангарський. З цим етапом прийшли Белец Мефодій, його майбутня дружина Антонюк Ніна, мій майбутній чоловік Бондаренко Данило, Гвоздецький Андрій, Король Микола, Осмоловський Володя, Терлибавка Іван, Дубняк Микола, Мешковец Афанасій, Матковська Поліна з шестимісячною донькою Олею. У селищі на той час проживало чоловік 30-40 переселенців. Наш етап був перший, влітку прибув другий. Поступово посилання зростала, етапи прибували один за іншим. Серед засланців були: росіяни, українці, німці, литовці, латиші, естонці, молдавани, поляки, білоруси, євреї.
+Жили в бараках, працювали в лісі. Платили за два тижні 50 рублів, яких ніяк не вистачало. У таборі В цьому відношенні було ситніше. Тут ми були кинуті напризволяще: виживай, як можеш. Кожен місяць треба було відзначатися в прокуратурі, цей будинок зберігся до цих пір. У 1953 році, після смерті Сталіна, нам видали паспорти. У 1956 році ми отримали право виїзду з посилання. Багато стали виїжджати. З нашого першого етапу в живих залишилося троє, інші вже померли. Реабілітували мене у 1995 році».