Дмитро Соколов. Кримська трагедія: 1920−1921 рр.

• Дата народження: {{{дата народження}}}

Дмитро Соколов

Кримська трагедія: 1920−1921 рр.

У Москві у видавництві «Посев» вийшла книга «Залізна мітла мете чисто..» про діяльність радянських надзвичайних органів у Криму в період розгулу червоного терору 1920−1921 рр. Автор цієї капітальної праці — севастопольський дослідник Дмитро Соколов.

+ + +

— Дмитре Віталійовичу, не приховую, прочитав книгу на одному диханні. Про кампанію масового винищення, що розгорнулася в Криму одразу ж після евакуації з нього Російської армії генерала П.М. Врангеля, написано багато. У чому новизна й актуальність вашої праці? Які нові факти, матеріали, джерела вводяться до наукового обігу?

— Дякую за похвальний відгук про мою нову книгу. Це дуже приємно. Дійсно, про червоний терор у Криму після Врангеля існує безліч різної літератури. Але все ж, ці джерела охоплюють лише деякі аспекти трагедії. У моєму дослідженні я узагальнив якщо не весь, то безумовно значний масив інформації про ситуацію в Криму на початку 1920-х рр. У роботі були використані збірники документів, монографії, статті в збірниках, мемуари та періодика. Стаючи до роботи, я спочатку планував писати книгу на місцевому матеріалі, тому використовував місцеві фонди. Так, у книзі залучені документи, що зберігаються в Архіві м. Севастополя, а також народному музеї УМВС Росії по м. Севастополю. Багато з них уперше вводяться до наукового обігу. Особливістю нової книжки є те, що події на території півострова в ній показані комплексно, у всій багатогранності. Хоча трагедії червоного терору в книзі відведено одне з ключових місць, оповідання не зводиться виключно до неї. Крім репресій, розглянуті аспекти як-от: формування органів влади, реформа системи освіти, організація курортної справи, та багато інших питань. Таким чином, в книзі подано загальний зріз життя краю в ті страшні часи. При цьому кожне положення монографії за бажання можна розвинути до самостійного дослідження.

— Ви пишете, що червоний терор в Криму почався ще до формування там реґулярних репресивних органів, як помста більшовицького підпілля. Наскільки воно було численним і організованим, чи створювалося місцевими комуністами, чи це були інфільтрація й операції аґентів ВНК? Чи була успішною боротьба з ним білої контррозвідки?

— Врангелівська контррозвідка діяла досить ефективно. Це визнавали й самі більшовики. Зайнявши півострів, вони виявили, що їм практично немає на кого спертися. За час перебування на півострові врангелівців радянському підпіллю було завдано великої шкоди: десятки радянських працівників були розстріляні, тож партійну організацію Криму довелося створювати практично заново. Більше незручностей білій владі становили червоні партизани. Саме вони здійснювали диверсії та проводили червоний терор у тилу Російської армії. У мить відступу врангелівців до кримських портів партизани залишили свої лісові та гірські бази, і стали завдавати жаху місцевому населенню. При цьому знищувалися не тільки білогвардійці, а й взагалі всі «підозрілі». В одній лише Теодозії (Феодосії) в період безвладдя всього за одну ніч партизани розстріляли 600−700 осіб. Загальна ж кількість жертв червонопартизанського терору, за оцінкою члена Кримревкому Юрія Гавена, в листопаді 1920 р. склала не менше 3 тис. осіб.

— Але ось частини червоного Південного фронту ввійшли до Криму. Більшовицькі лідери зажадали жорстокої зачистки білої «держави». Як проходила її організація, хто здійснював загальне політичне керівництво і хто стали головними виконавцями?

— Масові страти в Криму в 1920−1921 рр. зазвичай пов'язують з іменами керівників місцевої влади — головою Кримревкому Бела Куном і секретарем Кримського обкому РКП (б) Розалією Землячкою. Зізнаюся, на самому початку своєї діяльності і я був схильний до цього стереотипу. Насправді ці високопоставлені партійні та радянські діячі в Кримській трагедії відіграли нехай і помітну, але зовсім не головну ролю. Те, що сталося на території півострова в перші місяці після перемоги над Врангелем, було прямим наслідком тих рішень, які ухвалювалися в Москві. Серед організаторів червоного терору в Криму були перші особи в радянському керівництві і більшовицької партії (Ленін, Троцький), особисто глава чекістського відомства Фелікс Дзержинський, його соратники й заступники В'ячеслав Менжинський, Васілій Манцев та інші. До масових страт на півострові на початку 1920-х рр., без сумніву, причетне командування Південного фронту й особисто червоний головком Михайло Фрунзе. Наразі досить широко поширена думка, що начебто Фрунзе був проти кровопролиття, але при цьому не міг нічого змінити. Реальність свідчить про інше. Михайло Васильович не тільки не перешкоджав репресіям, але й нагороджував тих карателів, що найбільше «відзначилися».

Завдання «зачистити» Крим від «контрреволюційного елементу» було покладено на різні репресивні органи: особливі відділи, НК, Ревтрибунали. При цьому провідну ролю в червоному терорі зіграли саме особливі відділи. Ще до взяття півострова створюється Кримська ударна група, начальником якої був призначений заступник начальника Особливого відділу Південного та Південно−Західного фронтів, Єфім (Юхим) Євдокімов. При Кримській ударній групі були створені надзвичайні «трійки», наділені правом винесення смертних вироків. Незадовго до взяття Криму угруповання радянських військ було посилене досвідченими чекістськими кадрами. Формувалися комендантські, конвойні та розстрільні команди, з центральної Росії на Південний фронт мобілізували сотні професійних карателів. Прийшовши на півострів, вони негайно взялися до «роботи».

— Ви називаєте Особливі відділи ВНК армій, дивізій головними інструментами централізованого й планомірного терору. Чому ця роля була покладена на них?

— Здійснити таку масштабну «чистку» населення півострова можна було, тільки маючи в своєму розпорядженні потужний апарат придушення. Місцеві репресивні органи перебували в стадії становлення, тому в тому, що саме армійські особливі відділи стали основними провідниками терору, є своя страшна логіка. Найвище партійне, чекістське і радянське керівництво вважало Крим «твердинею контрреволюції», і масові розстріли початку 1920-х рр. були закономірним продовженням битв Громадянської війни.

Хто з осіб з загальноросійською відомістю, видних чинів колишньої Імператорської армії загинув у ході тієї страшної зачистки?

— Таких людей багато. Серед розстріляних у Криму були керівник Таврійської казенної палати, економіст і фінансист Олександр Барт; колишній міністр продовольства, торгівлі і промисловості другого крайового уряду Олександр Стевен (сьогодні його ім'ям названа одна з найбільших наукових бібліотек Криму — бібліотека «Таврика» Центрального музею Тавриди); заступник міністра юстиції Росії Ілля Ілляшенко; уповноважений Комітету опіки й Всеросійського Товариства Червоного Хреста Іван Біч-Лубенський, син письменника Івана Шмельова Сергій; нащадки вельможних дворянських родів — князів Трубецьких і Барятинських. На думку поета Максиміліяна Волошина, з кожних трьох кримських інтелігентів загинуло двоє.

— Як поставилися в цивілізованій Європі до кримської різанини під час неї й у наступні роки? Адже надбанням гласності стали багато свідчень очевидців, взяти хоч Івана Сергійовича Шмельова, який пережив загибель у катівнях НК рідного сина.

— Це питання потребує додаткового вивчення. Відомо, що закордонні розвідувальні та військові відомства отримали інформацію про масові страти в Криму вже в листопаді 1920 р. Так, у першому томі збірника документів і матеріалів «Російська військова еміґрація 20−40-х років» опублікований витяг зі щотижневого таємного зведення розвідувального відділу штабу французької Східно−Середземноморської ескадри від 27 листопада 1920 р. У ній наведені деякі деталі про становище в Криму після відходу білих. Зокрема, прямо вказано, що «червоні приступили до численних страт, а також до грабунків, підпалів». Треба сказати, що на початку 1920-х рр. на півострові проживало чимало іноземців, що підтверджується документами радянських органів влади, що регламентують правове становище цієї категорії осіб. Свідоцтва про червоний терор у Криму вперше стали з'являтися в еміґрантській і закордонній пресі також на початку 1920-х рр. Про масові страти того періоду багато мовилося й на Лозаннському процесі у справі про вбивство радянського дипломата Вацлава Воровського, який був застрелений білоеміґрантом Морісом Конраді. Письменник І. Шмельов спеціально підготував лист на адресу адвоката Конраді, Теодора Обера, в якому перерахував відомі йому факти злочинів більшовиків періоду червоного терору в Криму. З іншого боку, все це не заважало європейським державам підтримувати з більшовиками економічні й торговельні зв'язки.

— Про статистику. Розкид публікованих вами даних від різних авторів дуже великий, від 12 тисяч до 150 тисяч. Не вдаючись у деталі, яку цифру жертв слід вважати найімовірнішою?

— Я вважаю найбільш доказовою цифру в 20−25 тис. осіб. Таку цифру називав у своїй доповіді представник Наркомнаца, відомий татарський революціонер, Мірсаїд Султан-Галієв. Щоправда, він казав лише про врангелівських офіцерів, не торкаючись загиблих серед цивільних осіб. Але він же повідомляв, що людський поголос звеличує число загиблих до 70 тис. осіб, а в усьому Криму «майже немає сімейства, де б хто-небудь не постраждав від цих розстрілів: у того розстріляний батько, у цього брат, у третього син і т.д.». До цих оцінок треба прислухатися. Що ж стосується цифри в 12 тис. осіб — то вона фігурує в нагородному листі керівника Кримської ударної групи Ю. Євдокимова, і її не можна назвати правдивою, оскільки, по-перше, не всі вбивства документувалися; по-друге, смертні вироки виносили не лише надзвичайні «трійки» особливих відділів, а й інші репресивні органи. Тому цифру в 20−25 тис. осіб слід вважати найбільш вірогідною, але аж ніяк не вичерпною.

— В огляді історіографії кримської трагедії ви приводите безліч робіт, включаючи радянські. Однак, тема червоного терору була до настання гласності ледь не табуйованою. Так, в енциклопедії «Громадянська війна і військова інтервенція в СРСР», що вийшла в 1987 році про це не кажеться ні слова. Життєпис Бели Куна взагалі відсутній, а в біографії Розалії Землячки про цей період є лише дві загальні фрази: «Нагороджена орд. Червоного Прапора (1921). З лист. 1920 на парт. роботі». І все! Вам не здається, що після ейфорії, пов'язаної з перемогою у громадянській бійні, більшовики усвідомлювали, що в Криму скоєно жахливий злочин? І вважали за краще просто мовчати. До слова, дуже схоже на ставлення до вбивства Царської Сім'ї.

— Безумовно, за радянських часів ці трагічні події в історії Криму переважно замовчувалися. Якщо в 1920-ті рр. про ситуацію на півострові в перші місяці після перемоги над Врангелем досить багато писали й говорили, нехай і в рамках радянських ідеологічних установок, то десь із середини 1930-х рр. пішло лакування реальності. Був створений певний канон, відступ від якого загрожувало низкою серйозних проблем. Так було за Сталіна. Після його смерті, в хрущовську «відлигу», пріоритети змінилися. Влада стали апелювати до романтики «вогненних років» революції та Громадянської війни, протиставляючи їх сталінізму. У цей період вийшло багато цікавих досліджень про зупинку в Криму на початку 1920-х рр., хоча зрозуміло, що тема терору продовжувала перебувати під негласною забороною. Однак це стосувалося не лише подій у Криму. Вся справа в ідеологічній кон'юнктурі. Впродовж багатьох десятиліть у висвітленні історії революції (перевороту) та Громадянської війни основний наголос робився на героїзацію та прославляння «подвигів» «революційних борців». Неважливо, були вони в реальності, або ж були виключно вигадкою. Криваві епізоди або замовчувалися, або відсувалися на другий план. При цьому жорстокість противників більшовизму описувалася досить докладно. Тож замовчування червоного терору в Криму було цілком у дусі часу.

— Знайомлячись із долями організаторів і провідників терору, ми бачимо, що вони різні. Одні були винищені в ході сталінських чисток (Б. Кун, Г.(Ю.) П'ятаков, Ю.(Є.) Євдокимов, В. Манцев, С. Реденс, Е. Удріс, С. Дукельський тощо), інші безнапасно їх пережили і померли в старості (Р. Землячка, І. Папанін, А. Мокроусов). Як узгоджується цей факт з широко поширеною думкою, що Сталін «винищив ленінську гвардію», став для більшовиків-інтернаціоналістів «карою Божою»?

— Абсурдність цієї тези настільки очевидна, що навіть безглуздо її обговорювати. По-перше, Сталін ніколи не протиставляв себе так званій «ленінській гвардії», а навпаки, позиціював себе як вірного учня «вождя світового пролетаріату» і продовжувача його справи. По-друге, крім представників радянської «еліти», масові репресії 1930-х рр. торкнулися безліч пересічних громадян. Так, у роки «єжовщини» основний контингент заарештованих склали не номенклатурні діячі, а саме селяни, робітники, службовці. Об'єктом терору за Сталіна стало все радянське суспільство. Особливо страшний удар був завданий по Російській православній церкві, структура якої зазнала розгрому, в тому числі, у зв'язку з арештом і загибеллю тисяч священиків і вірян. Розповідаючи про сталінське «велике очищення» 1937−1938 рр., апологети вождя замовчують про мільйони селян, відправлених на спецпоселення, які загинули під час колективізації, розкуркулення та викликаного ними масового голоду 1932−1933 рр.; про те, що репресії добили залишки колишньої дореволюційної еліти (в тому числі, колишніх царських і білих офіцерів, які служили в Червоній армії як військспеци/воєнспеци); про діячів науки, культури, мистецтва, багато з яких також стали жертвами арештів і «чисток». Розправляючись з партійними й радянськими функціонерами, Сталін зміцнював свою особисту владу, а паралельно продовжував експеримент з виведення «нової історичної спільності» — радянської людини, розпочатий після Жовтневого перевороту.

— Чи мали продовження репресії в Криму в 1920-ті й 1930-ті рр.

— Як і інші реґіони країни, Крим пережив усі ті жахливі випробування, які випали на її долю в XX столітті. Півострів не оминули ні антирелігійні кампанії 1920−1930-х рр.; ні внутрішньопартійні «чистки»; ні розкуркулення; ні «єжовщина». Репресії тривали до самої смерті Сталіна. І все ж таки у порівнянні з червоним терором, який проводився на півострові в 1920−1921 рр., репресії 1920−1930-х рр. мали, ймовірно, менший розмах. Так, у період нової економічної політики (НЕП) влада широко використовувала адміністративну висилку і позбавлення громадянських прав. Репресії стали посилюватися з кінця 1920-х рр., і досягли свого апогею в 1937—1938 рр. При цьому кількість жертв розкуркулення і «єжовщини» серед кримчан хоча, ймовірно, і поступається червоному терору в перші місяці після перемоги над Врангелем; вона також обчислюється тисячами.

— Які таємниці залишаються нерозкритими? Чи є заборони на доступ до архівів, документів?

— Недосліджених епізодів ув історії Криму дійсно багато. Практично зовсім не досліджений передвоєнний період. Те ж можна сказати про війну та післявоєнний час. Досліджено лише деякі аспекти. Що ж до архівів і доступу до них. Наскільки мені відомо, сторонньому дослідникові складно потрапити до відомчих архівів, особливо архівів спецслужб. Що ж стосується звичайних архівів — то тут не має бути жодних складнощів. Досить мати вільний час і бажання працювати з архівними фондами. У місцевих архівах зберігається достатня кількість інформації, яка ще чекає свого дослідника. Нехай ці матеріали, можливо, не будуть вичерпними, але вдумливому дослідникові, безумовно, і вони розкажуть багато про що.

Оригінал взятий з звідси - https://rusk.ru/st.php?idar=79401.

Текст інтерв'ю підготував Станіслав Смірнов, Нижньогородське історичне товариство «Отчина».

Українською мовою переклав Олег Цюпка для сторінки «Відкритий список».