Білинський Михайло Іванович (1883)

Морський міністр, старший лейтенант Михайло Білинський та його ад'ютант лейтенант Святослав Шрамченко. Обидва в одностроях української морської піхоти. 1919 р.

• Дата народження: 12 липень 1883 р.
• Варіанти ПІБ: Білінський
• Місце народження: містечко Драбів або село Драбове-Барятинське Драбівського району Черкаської області
• Стать: чоловік
• Соціальне походження: родина священика, спадковий дворянин
• Освіта: Друга Київська гімназія, Московський Лазаревський інститут східних мов
• Професія / місце роботи: військовий

• Дата смерті: 17 листопада 1921 р.
• Місце смерті: с. Малі Міньки Овруцьокого повіту Волинської губернії

• Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

Біографія

Михайло Іванович Білинський (за документами — Білінський) згідно флотських документів народився 12 липня 1883 року. Його батьком найімовірніше був священик Михайлівської церкви м. Драбів Іван Іасонович Білінський. Спадковий дворянин — його дід, отець Іасон 1870 року нагороджений орденом Святої Анни ІІІ ступеня, а в 1884 році він, п'ятеро дітей та онуки отримали дворянський титул.

Після закінчення 2-ї Київської гімназії, Михайло продовжив навчання в Московському Лазаревському інституті східних мов; опанував арабську, вірменську, перську, турецьку, татарську, грузинську мови, пройшов практичний курс зі східної каліграфії.

Після екзамену 12 вересня 1908 отримав звання підпоручика Адміралтейства, переведений до 2-го Балтійського флотського екіпажу. Наприкінці грудня 1911 року Білинський у чині підпоручика звільнився в запас і розпочав службу в системі Міністерства фінансів. 1914 року, з початком Першої світової війни, Михайла Білинського мобілізують на військову службу і направляють на Балтійський флот.

З початком революційних подій в Петрограді Білинський включається в активне громадське і політичне життя. Разом з лейтенантом Святославом Шрамченком він організовує Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту. Цей штаб організаційно об'єднав моряків-українців, які служили на Балтійському флоті, активно пропагував ідеї української автономії. Тоді на Балтійському флоті кількість моряків, які вважали себе українцями, становила понад 12 000 осіб.

З ініціативи Білинського, Шрамченка та інших активістів вдалося «українізувати», тобто шляхом обміну особовим складом з іншими кораблями створити українські залоги на крейсері «Світлана» та ескадроних міноносцях «Україна» і «Гайдамак».

12 жовтня 1917 року на цих кораблях було піднято український синьо-жовтий прапор. В подальшому ці кораблі планувалося перевести до складу Українських військово-морських сил. Остаточному втіленню в життя цих планів зашкодило захоплення влади більшовиками та повна дезорганізація установ флоту, що змусило українців залишити кораблі та виїхати в Україну. Самі ж кораблі лишилися в Петрограді.

Підняття прапорів на кораблях Балтійського флоту викликало великий резонанс на Чорноморському флоті. Того ж 12 жовтня були піднятті українські національні прапори на лінкорах «Воля», «Георгій Побідоносець», панцернику «Потьомкін» (який перейменовують на «Борець за свободу») та інших кораблях.

До Києва Білинський прибув в час, коли там лише розпочалася робота зі створення Генерального Секретаріату Морських справ УНР. Член центрального комітету Української партії соціалістів-самостійників, він стає активним організатором Українського генерального секретарства морських справ, яке постало 22 грудня 1917 року на чолі з Д. Антоновичем.

За Центральної Ради входив до складу комісії з укладення мирного договору з Румунією, перебував у Берліні «у справі підписання Берестейського трактату як фахівець військово-морських справ».

За часів правління Гетьмана Скоропадського Михайло Іванович обіймав посаду помічника начальника Головної господарчої управи Морського міністра. Наказом від 24 квітня 1918 старший лейтенант Михайло Білінський призначений головою комісії «для утворення загальних штатів» Морського міністерства. У травні-жовтні 1918 року входив до складу української делегації на чолі з С. Шелухіним, яка вела переговори про умови підписання мирного договору з Радянською Росією.

Після падіння гетьманату 26 грудня 1918 року, М.Білінського призначають Міністром морських справ УНР. Заступниками М.Білинського стали контр-адмірал Михайло Остроградський і начальник Морського Генерального штабу капітан 1 рангу Лев Постриганєв.

Наказом Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри наприкінці 1918 року Михайлу Білинському було присвоєне військове звання контр-адмірал. Приступивши до виконання обов'язків Морського міністра, М.Білинський спершу наказав командувачу українським флотом В'ячеславу Клочковському підняти на всіх кораблях Військово-Морські прапори України, для чого їх було підтверджено законом УНР.

Сподіваючись лише на власні сили, М.Білінський розпочав активну законотворчу роботу щодо створення твердої правової і організаційної бази національного флоту, намагаючись таким чином за допомогою міжнародного права повернути Україні і флот і його бази. М.Білинський наказом по морському відомству № 107 від 11 січня 1919 р. вводить в дію «Закон про гардемаринську школу» і організовує її роботу в Миколаєві, а згодом в Кам'янець-Подільському.

20 січня 1919 спеціальним законом затверджується структура Морського міністерства і Генерального штабу, створюється технічне, будівельне, гідрографічне, судове і санітарне управління.

У Миколаїв було направлено кошти на завершення будівництва нових кораблів та погашено борги перед суднобудівниками. На підставі «Закону про флот» Директорія УНР наказом № 57/28 від 25 січня присвоїла українські назви кораблям, що будувалися в Миколаєві: дредноут «Соборна Україна», легкі крейсери «Гетьман Богдан Хмельницький», «Гетьман Петро Дорошенко», «Тарас Шевченко». Ескадрені міноносці дістали назви "Київ", "Батурин", "Чигирин", "Львів", "Іван Виговський", "Іван Сірко", "Петро Могила", "Іван Котляревський", "Кость Гордієнко", "Мартин Небаба", "Іван Підкова", "Пилип Орлик", а база підводних човнів — «Дніпро».

Але 1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого — Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду С. Петлюри довелося залишити Київ.

М.Білинський розпочинає формувати полки морської піхоти. Відповідно до наказу Головного отамана УНР С. Петлюри № 68/32 від 3 лютого і закону «Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря» від 9 квітня, територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них, була проголошена Приморським фронтом, а Морський міністр — його командувачем.

В лютому 1919 року запропонував Симону Петлюрі створити перший полк морської піхоти. Спецпідрозділ планувалося сформувати з добровольців-подолян, проте війська УНР під натиском Червоної армії змушені були відступити на західноукраїнські землі. Отже, полк почали комплектувати на Галичині з колишніх моряків цісарського Адріатичного флоту, але їх кількість виявилася недостатньою, тому Білинський почав заохочувати до цієї справи молодих сплавників лісу з карпатських річок, котрі склали основу 1-го Гуцульського полку морської піхоти.

24 квітня 1919 року М.Білинський, не згодний з політикою, що її проводила Директорія, подав у відставку і, на його прохання, був призначений командиром створюваної дивізії Морської піхоти. Обов'язки морського міністра він передав капітану 1 рангу Миколі Злобіну.

25 травня 1919 призначений начальником дивізії морської піхоти. 12 червня арештований начальником Кам'янець-Подільської міліції, йому інкримінується участь у підготовлюваному полковником Болбочаном «державного перевороту». 9 липня надійшло клопотання про звільнення Білинського, який на знак протесту проти безпідставного арешту оголосив голодування; з тієї ж причини, звільнившись, відмовився від чергового підвищення в ранзі. 24 липня 1919 року в Кам'янці-Подільському Білинський розпочинає формувати 2-й полк морської піхоти. Його очолив поручник Ілько Сич. Згодом в Бродах сформований 3-й полк морської піхоти; сформована дивізія морської піхоти відправлена під Волочиськ проти Червоної армії.

У вересні 1919 Морське міністерство ліквідоване, його функції передані Морському управлінню Війського міністерства УНР. Однак Білинський з морською піхотою до кінця року перебував на передовій, з ними ж рушив в Перший Зимовий похід Армії УНР. Був інтернований з Армією УНР у Польщі.

3 травня 1920 Голова РНМ УНР Ісаак Мазепа віддає Олександру Білинському портфель міністра внутрішніх справ. Останній очолив спільну комісію з опрацювання проектів Конституції УНР; прийнято проект з поправками доктора Степана Барана. 1 червня президія Веукраїнської національної ради у Вінниці надає РНМ проект основного закону з вимогою якнайшвидшого прийняття. 30 серпня РНМ утворила нову комісію з розробки Конституції Української держави, її очолив Білинський; в умовах військового стану все це завершилося нічим. 18 жовтня призначений радником міністерства народного господарства.

На початку 1921 року зголошується до роботи в уряді А. Лівицького міністром внутрішніх справ. Як член уряду в березні введений до складу Вищої військової ради. 19 травня очолив комісію з перегляду статуту ордена «Республіки», який, однак, не був затверджений. 5 серпня Рада Республіки припинила існування, уряд Прокоповича йде у відставку, певний час виконує обов'язки міністра фінансів. На цій посаді восени 1921 року виділив 20 000 польських марок на облаштування Головного військово-історичного музею-архіву УНР.

Брав участь у Другому Зимовому поході Армії УНР 1921 на територію радянської України. 26 жовтня прибув в прикордонне село Малий Мидськ. 2 листопада призначений начальником постачання Повстанської Армії. 12 листопада Волинська група вступила в бій з кіннотою 9-ї кавалерійської дивізії під керівництвом Григорія Котовського, під час бою за переправу через річку Тетерів під селом Минійки Михайло Білинський був поранений, але бою не покинув.

17 листопада 1921 року відбувся бій Волинської групи з 2-ю та 3-ю бригадами 9-ї кавалерійської дивізії. Під час бою з червоноармійськими частинами частина українських військ потрапила в оточення поблизу с. Малі Міньки Овруцьокого повіту Волинської губернії. Не бажаючи здаватись у полон, Михайло застрелився. Пізніше був похований селянами.

«Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи… Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі» — сотник артилерії Григорій Рогозний.