Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (1899)

• Дата народження: 5 серпня 1899 р.
• Варіанти ПІБ: Давидов
• Місце народження: м. Ромни, Сумська область
• Стать: чоловік
• Національність: українець
• Освіта: Охтирська гімназія (1917 р.); не закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету, історико-філологічний факультет Київського університету
• Професія / місце роботи: редактор художнього сектору крайового держвидаву та викладач російської літератури горногеологічного інституту
• Місце проживання: Казахстан, м. Алма-Ата

• Дата смерті: 8 травня 1984 р.
• Місце смерті: Київ
• Місце поховання: Лісове кладовище (Київ)

Арешты

• Де і ким заарештований: НКВД
• Дата арешту: 2 січня 1935 р.
• Звинувачення: участь в антирадянській організації „УВО” та контрреволюційну діяльність
• Осуд: 23 вересня 1935 р.
• Орган, що засудив: Військовий трибунал Київського ВО
• Стаття: ст. 58-10 ч.1 КК РРФСР
• Вирок: позбавлення волі на 10 років
• Місце відбуття: Красноярський край (Росія)
• Дата реабілітаціi: 27 липень 1937 р.
• Реабілітуючий орган: військова колегія Верховного Суду СРСР

---

• Де і ким заарештований: с. Білий Рукав Хмільницького району Вінницької області
• Дата арешту: 6 липень 1951 р.
• Осуд: 21 листопада 1951 р.
• Стаття: ст.ст. 20-54-8 ч.1, 54-10, 54-11 КК УРСР
• Реабілітуючий орган: ухвала Верховного суду РСФСР

---

• Архівна справа: ГДА СБУ, спр. 38634 ф.п, 67931 ф.п.
• Джерела відомостей: Національний банк репресованих, вікіпелія

Біографія

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (справжнє прізвище Давидов) народився в Ромнах у родині робітника-залізничника. Батька, Дмитра Олександровича Давидова, залізничника, перевели до Брянська, там і пройшло раннє дитинство Бориса. Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька. Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом Української комуністичної партії, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. У 1933 році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою.

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»). Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року, другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Робота не була завершена.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. За те, що співав українські пісні, говорив українською, що думав і жив… Навіть ім'я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Приходило розпорядження і в Роменський краєзнавчий музей — спалити його книги. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працював по 10 годин, дві години витрачав на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.

Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ. В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський».

У 1960-1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В. Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі.

З листа Б. Антоненка-Давидовича до Д. Нитченка від 6 січня 1971: "Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…"

Серед творів написаних «у стіл» «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в російському журналі «Вопросы литературы» та в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко, «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Борис Антоненко-Давидович, відомий борець за культуру української мови, висміював вислів, який було написано в багатьох трамваях і тролейбусах у Києві «Двері відчиняються водієм». То Борис Дмитрович написав у «Літературній Україні» статтю «Доки відчинятимемо двері водієм?». Він пропонував цілком правильний варіант: «Двері відчиняє водій».

Перша дружина — Віра Баглій, лікарка, репресована. Син Лев; помер у Києві під час ІІ Світової війни через сепсис. Наталя Карпенко, друга дружина Бориса Антоненка-Давидовича Друга дружина — Наталя Карпенко (? — 1967), акторка. Донька — Ярина Голуб, російський філолог. Третя дружина — Ганна Антонівна Шемердяк (1927—1982), походила зі Старого Самбора, репресована; мала доньку Ярину (Ярина Тимошенко). Син Євген (? — 1986?).

Помер 8 травня 1984 року в Києві. Похований на Лісовому кладовищі в Києві.