Городянин-Лісовський Юрій Юрійович (1898)

• Дата народження: 14 січня 1898 р.
• Варіанти ПІБ: псевдонім Горліс-Горський, у підпіллі Залізняк, Горський, Горлиця
• Місце народження: с. Демидівка, Решетилівський район, Полтавська область
• Стать: чоловік
• Професія / місце роботи: військовий, письменник

• Дата смерті: 27 вересня 1947 р.

Арешты

• Дата арешту: 1923 р.
• Звинувачення: 8 місяців у «тюрподі» (тюремному підвідділі)
• Дата звільнення: 16.12.1923

---

• Дата арешту: 28 жовтня 1924 р.
• Осуд: розстріл (замінений на 15 років ув’язнення)
• Орган, що засудив: Подільський губернський суд
• Місце відбуття: тюрми Вінниці, Києва, Полтави, переведений до Херсонської психіатричної лікарні
• Дата звільнення: 04.1931

---

• Архівна справа: архів управління СБУ у Вінницькій області

Біографія

Юрій Горліс-Горський (справжнє ім'я Юрій Юрійович Городянин-Лісовський; псевдонім Горліс-Горський, у підпіллі Залізняк, Горський, Горлиця) народився в Демидівці на Полтавщині. Батько — Юрій Лісовський, офіцер російської імператорської армії, мати — Людвіка Соколовська походила з польського шляхетського роду. За іншою версією у кримінальній справі вказано рік народження — 1902, місце — Тарноруда на Поділлі, зараз Волочиський район.

Учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — хорунжий Богданівського полку Запорізької дивізії, до якого вступив у віці 20 років. На початку лютого 1920 р., під час Першого зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій занедужав і був змушений лишитися на лікування в Мотронинському монастирі, де в той час розміщувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Після лікування мав наздоганяти свою частину та холодноярівці, яким бракувало старшин з військовим досвідом, переконали його лишитися.

Обравши прізвисько Залізняк, Лісовський прийняв призначення осавулом 1-го куреня полку гайдамаків, ставши одним з найближчих помічників курінного Івана Петренка та Головного отамана Василя Чучупаки.

Пізніше, у своєму знаменитому романі «Холодний Яр» Горліс-Горський писав:

«Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп…, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути».

На власному прикладі Лісовський переконався, що гуманізм до ворога обертається новими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для холодноярців. Навесні 1921-го за наказом підпілля прибув до Львова на зустріч з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником.

Ставши зв'язковим уряду УНР, навесні 1922-го, повертається в окуповану більшовиками Україну. Підпільну роботу — під псевдонімом «Горський» — провадив спочатку у Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Довелося провести 8 місяців у «тюрподі» (тюремном подотделе) Подільського губернського відділення Державного політичного управління у Вінниці. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 р. звільнили з-під варти.

За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ГПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ГПУ Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію та викрив ряд справжніх радянських агентів. В 1924-му був вдруге заарештований і засуджений до розстрілу (вирок замінили на 15 років ув’язнення). Відбував покарання у тюрмах Вінниці, Києва, Полтави. Симулював божевілля, був переведений до Херсонської психіатричної лікарні, звідки втік у квітні 1931 року. У квітні 1932 року, після довгих мандрів Радянським Союзом, перейшов кордон і опинився у Рівному.

А потім була Галичина, де він проживав у Львові, Багатківцях, Плугові. Зокрема, проживаючи у Багатківцях в місцевого священика о. Василя Їжака, відвідував місцеву читальню, де розповідав про життя українців за Збручем.

У Львові його, нарешті, знайшла слава. У жовтневому числі 1932 р. видавництво «Літопис Червоної Калини» надрукувало статтю Горліс-Горського «Холодний Яр», а з наступного числа почалася публікація журнального варіанту його найголовнішого твору — «Холодного Яру» — під назвою «Рік в Холодному Яру» (продовження в 1934 році виходило під назвою «Холодний Яр говорить»). Львівська газета «Наш клич» (1933 р., № 17, 18, 20—22) друкує п'ять автобіографічних нарисів «Живе обличчя червоного сфінкса», про життя автора в Радянському Союзі після втечі 1931 р.

Першою книжкою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була «Ave dictator!». У 1934 р. видано повість «Отаман Хмара». У передмові до неї автор писав: «Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою в Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації — в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом 97 із половиною місяців арештів ГПУ та більшовицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки».

Справді, навряд чи хто з письменників — і то не лише українських — спромігся вже тоді, «по гарячих слідах», так виразно зобразити потворне обличчя ЧК-ГПУ, як це зробив він, а згодом Іван Багряний у своєму знаменитому романі «Сад Гетсиманський».

У листопадовому числі «Літопису Червоної Калини» 1934 року Горліс-Горський оголосив, що припиняє журнальну публікацію твору «Холодний Яр говорить». Наприкінці того ж 1934 року накладом сотника Івана Зуба вийшло перше книжкове видання, вже під назвою «Холодний Яр».

1935 року у Львові виходять друком книжки «У ворожому таборі» та перевидання першої частини «Холодного Яру» (передруковане 1961 р. у Нью-Йорку без змін Миколою Сидором-Чарториським, разом з 2-ю частиною).

Трохи згодом було написано й другу частину роману «У ворожому таборі», що називалася «Між живими трупами» (про перебування в психіатричній лікарні). Юрій анонсував її вихід, а уривки з цього твору читав молоді, яка хмарами вилась довкола нього… На превеликий жаль, рукопис загубився під час бойових дій на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату, тим більше, що вважав цей роман найкращим своїм твором.

Восени 1935 року виходять спогади «Червоний чортополох (Червона армія в світлі дійсності): На основі матеріалів, оголошених у Совітах і за кордоном, та власних спостережень під час побуту в СССР», теж про події 1931—1932 років. 1936 року у видавництві «Вікторія» виходить п'єса «Клянемося могилами героїв! (отаман Хмара)». Ані вона, ані «Червоний чортополох», ані «Живе обличчя червоного сфінкса» з тих часів ніколи не перевидавалися.

Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року у «Дешевій книжці». Вона мала у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. У переповнених залах «Просвіти» проводилися колективні читання. Останній раз за життя автора «Холодний Яр» видав львівський «Рекорд» — внісши до тексту деякі незначні зміни, навряд чи погоджені з Горліс-Горським, який на той час міг вже залишити Галичину.

В 1939 році розпочинається закарпатський період Горліса-Горського. Зі зброєю в руках разом з товаришами, колишніми вояками Армії УНР, він пішов, за влучним висловом Сергія Козака, на «голос Карпатської України». Одна з газет незабаром надрукувала повідомлення, що Юрій Горліс-Горський загинув. Вже вдруге друзі «ховали» його…

Після поразки Карпатської України Юрій Горліс-Горський якийсь час учителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім до Югославії. Тут на нього чекав виклик до Канади: українці Саскачевану запрошували знаменитого письменника оселитися в цій країні. Та поголоски про можливу війну Німеччини проти Радянського Союзу змусили його змінити плани: Юрій Горліс-Горський справедливо вбачав у цій майбутній війні шанс для України стати самостійною державою, тому й, зрозуміло, не міг відсиджуватися у комфортних умовах.

У січні 1940 року в Фінляндії створив загін із полонених українців для боротьби з Червоною армією у радянсько-фінській війні. Подорож до Суомі він відобразив у двох статтях «Фінляндія» та «Подорожні зиґзаґи».

Навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті «Волинь», яку редагував Улас Самчук, з'являються спогади Горліса-Горського «Їх прийшло дванадцять».

У червні 1942-го Горліс-Горський здійснив свою мрію — повернувся до Холодного Яру. Письменник оселяється в Олександрівці і збирає свідчення учасників холодноярської боротьби. У Мельниках Горліс-Горський відвідав батьків Петра і Василя Чучупаків і подарував їм свою книжку про холодноярців, зокрема, про їхніх синів. Бере участь у відновленні могили Василя Чучупаки, яку огородили, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб.

З наступом Червоної армії починає рух на Захід. У Львові 26 листопада 1943 р. у православній церкві Святого Георгія він бере шлюб з Галиною Талащук. Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб («Ді-пі») в Новому Ульмі, де 25 вересня 1946 року в нього народжується донька Леся.

В Новому Ульмі Юрій розгортає активну політичну діяльність. Поруч з Іваном Багряним, Борисом Левицьким, Романом Паладійчуком та іншими він засновує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) та часопис «Українські вісті».

Юрій Горліс-Горський загадково зник безвісти 27 вересня 1946 року у місті Аугсбург (Німеччина). Вірогідно, вбитий радянськими спецслужбами (за іншою версією – представниками ОУН, що вважали його більшовицьким агентом).