Тихий Олексій Іванович (1927)

• Дата народження: 27 січня 1927 р.
• Варіанти ПІБ: Олекса
• Місце народження: хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа (нині Костянтинівський район Донецької області)
• Стать: чоловік
• Освіта: Московський університет
• Професія / місце роботи: мовознавство, педагогіка

• Дата смерті: 6 травня 1984 р.
• Місце смерті: тюремна лікарня м. Пермі
• Місце поховання: 19 листопада 1989 року прах перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина (ділянка № 33).

Арешты

• Дата арешту: 1948 р.
• Звинувачення: за критику єдиного кандидата в депутати
• Орган, що засудив: військовий трибунал Сталінської (нині Донецька) області
• Вирок: 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу замінив покарання на умовне

---

• Дата арешту: лютий 1956 р.
• Звинувачення: антирадянська агітація та пропаганда, наклеп на КПРС і радянську дійсність, причина - лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину
• Осуд: 18 квітня 1957 р.
• Орган, що засудив: закрите засідання Сталінського обласного суду (м. Донецьк)
• Стаття: ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР
• Вирок: 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав
• Місце відбуття: Володимирська тюрма та Дубовлаг
• Дата звільнення: 15.02.1964

---

• Дата арешту: лютий 1977 р.
• Звинувачення: антирадянська агітація і пропаганда, незаконне зберігання зброї (було підкинуто гвинтівку)
• Осуд: 21 липень 1977 р.
• Стаття: ст. 62 ч.2 КК УРСР, ст. 222 ч. І КК УРСР,
• Вирок: позбавлення волі на 10 років з засланням на 5 років та на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом»
• Місце відбуття: табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія)
• Дата реабілітаціi: 7 грудня 1990 р.
• Реабілітуючий орган: Постанова Пленуму Верховного суду УРСР
• Підстави реабілітації: за відсутністю складу злочину

---

• Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

Біографія

Олекса (Олексі́й) Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа (нині Костянтинівський район Донецької області).

Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету (хоч до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту).

У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (нині Донецька) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу після «профілактики» замінив покарання на умовне.

З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (нині Приазовського району Запорізької області). З 1953 мешкав у селі Рубцове (нині Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 — вчитель історії у рідному селі.

Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду (м. Донецьк) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу.

Після звільнення 15 лютого 1964 року Олекса Тихий, за вироком суду на 5 років Олекса Тихий був уражений в правах і не мав можливості влаштуватись на роботу за фахом. Працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником, монтажником, випалював цеглу. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 Олекса Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови.

У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Під час обшуку в червні 1976 р. в О. Тихого було вилучено текст збірки висловлювань видатних людей «Мова – народ», при чому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка - https://goo.gl/ZEfN9Z. У червні-липні 1977 під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці (Донецької області) звинувачено у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл.

В ув’язненні Тихий бере активну участь в акціях протестів, зокрема, він 52 дні тримав голодовку навесні 1978 р. Влітку 1978 р. разом з Василем Романюком вони написали текст «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», де було висловлено побажання незалежності України в майбутньому та ідея пасивного опору, зокрема, у формі неучасті в русифікації. На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.

Тихий надалі неодноразово оголошував голодівки, причому під час чергової, в березні 1979 р., у нього відкрилася виразкова кровотеча. В критичному стані, перед операцією, він отримав пропозицію письмово зректися колишньої діяльності, але відмовився від цієї пропозиції. Операцію було зроблено не надто вдало – рух їжі спричинював біль, утворилися спайки, грижа, згодом розпочався перитоніт. Але і в цих обставинах Тихий відмовився писати покаянну заяву.

Незважаючи на важкий стан здоров’я, на початку 1980-го р. Тихий провів у штрафному ізоляторі з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зривав нагрудний знак, не вставав, коли заходило начальство, відмовлявся від роботи, погано впливав на оточення. При цьому скаржитись на здоров’я йому не дозволялось.

У березні 1980 року переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Так само після етапування на Урал йому довелось провести 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму, і він знову тримав голодовку. З 1981 тяжко хворів.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий «Роздуми». В той самий час автор потерпав від тяжких хвороб в ув’язненні. Він був двічі прооперований. На останнє побачення в квітні 1984 р. з сином Володимиром і дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. У тюремній лікарні м. Перм він помер 6 травня 1984 р.

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

Останки Тихого разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезені в Київ і 19 листопада 1989 р. з великим почестям поховані на Байковому цвинтарі.

Олекса Тихий автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антирадянській пропаганді». Готував словник слів-покручів в українській мові.

У 2016 році Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

Найвідоміші цитати Олеси Тихого:

"Сьогодні думаю:

1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я – "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє".

"Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови".