Відмінності між версіями «Вікторовський Іван Леонтійович (1899)»

(Мітка: formularedit)
(→‎Біографія)
Рядок 29: Рядок 29:
 
[[File:1957.09.04_Wiktorowskyj I.L_Wijskova Kolegia Werhovnogo Sudu SRSR_dovidka pro reabilitaciju.jpg|400px]]
 
[[File:1957.09.04_Wiktorowskyj I.L_Wijskova Kolegia Werhovnogo Sudu SRSR_dovidka pro reabilitaciju.jpg|400px]]
  
−
"Надежда Слисар, до брака – Викторовская, цитирует справку, которая иллюстрирует трагедию, произошедшую в жизни ее семьи и оставившую глубокий след в памяти, судьбе, характере: “Справка выдана в том, что после необоснованного осуждения в 1937 году Викторовского Ивана Леонтьевича и ареста его жены, Викторовской Прасковьи Арсеньевны, также впоследствии необоснованно осужденной, их дочь, Викторовская Надежда Ивановна, 1930-го года рождения, органами НКВД 9 сентября 1937 года была помещена в детский дом № 4 Днепропетровска. В пятидесятые годы Викторовский Иван Леонтьевич и Викторовская Прасковья Арсеньевна реабилитированы“.
 
  
−
Отец Надежды работал заместителем руководителя Днепропетровского областного земельного управления. В их семье жила также девочка Мотя, которую отец во времена Голодомора нашел во время одной из командировок в область и не побоялся взять девочку к себе в семью, рассказывает Надежда. Но внезапно в жизни семьи все изменилось: отцу предложили повышение до заместителя министра, вызвали в Киев и там арестовали. Позже забрали и мать. Маленькая Надежда была и в немецком концлагере, и в днепропетровском детдоме для детей врагов народа. Это место, говорит она, запомнит навсегда: дети репрессированных родителей, каждый – с разной судьбой и опытом, в месте, из которого не сбежишь…
 
  
−
“Отвратительные, страшные зеленые одеяла … Примерно 40 человек в одном бараке. Этот детский дом я пронесла через всю жизнь и всегда буду его помнить. Я рассказывала об этом своим детям. Как бывший узник и член Европейского конгресса заключенных – жертв нацизма 20-45-х годов, я выступаю на различных международных конференциях. Мне и моим товарищам приходится много выступать в Берлине, Праге, Словении. И каждое свое выступление мы начинаем с того, что говорим о вреде тоталитарных режимов. И я всегда начинаю с того, что если бы в Советском Союзе не было сталинского режима, возможно, все было бы иначе“, – рассказывает женщина.
+
Надія Слісар, до шлюбу – Вікторовська, цитує довідку, яка ілюструє трагедію, що сталася в житті її родини та залишила глибокий слід у пам’яті, долі, характері: “Довідка видана в тому, що після необґрунтованого засудження в 1937-му році Вікторовського Івана Леонтійовича та арешту його дружини, Вікторовської Парасковії Арсеніївни, також згодом необґрунтовано засудженої, їхня дочка, Вікторовська Надія Іванівна, 1930-го року народження, органами НКВС 9 вересня 1937 року була поміщена до дитячого будинку № 4 Дніпропетровська. У 50-і роки Вікторовський Іван Леонтійович і Вікторовська Парасковія Арсеніївна реабілітовані“.
 +
 
 +
Батько Надії працював заступником керівника Дніпропетровського обласного земельного управління. У їхній родині жила також дівчинка Мотя, яку батько в часи Голодомору знайшов під час одного з відряджень в область і не побоявся взяти дівчинку до себе в сім’ю, розповідає Надія. Але раптово в житті родини все змінилося: батькові запропонували підвищення до заступника міністра, викликали до Києва і там арештували. Згодом забрали і матір. Маленька Надія була і в німецькому концтаборі, і в дніпропетровському дитбудинку для дітей ворогів народу. Це місце, каже вона, запам’ятає назавжди: діти репресованих батьків, кожен – з різною долею і досвідом, у місці, з якого не втечеш…
 +
 
 +
“Огидні, страшні зелені ковдри… Приблизно 40 людей в одному бараку. Цей дитячий будинок я пронесла крізь усе життя і завжди буду його пам’ятати. Я розповідала про це своїм дітям. Як колишній в’язень і член Європейського конгресу в’язнів – жертв нацизму 20-45-х років, я виступаю на різних міжнародних конференціях. Мені й моїм товаришам доводиться багато виступати в Берліні, Празі, Словенії. І кожен свій виступ ми починаємо з того, що говоримо про шкідливість тоталітарних режимів. І я завжди починаю з того, що якби у Радянському Союзі не було сталінського режиму, можливо, все було би інакше“, – розповідає жінка.

Версія за 09:29, 2 листопада 2024

Стаття була змінена користувачем, додані відомості не були підтверджені документально і потребують перевірки.

  • Дата народження: 31 серпня 1899 р.
  • Місце народження: Катеринославська губернія, Царичанський р-н, с. Могилів №2
  • Стать: чоловік
  • Соціальне походження: з селян-середняків
  • Освіта: Вища сільськогосподарська школа
  • Професія / місце роботи: Заступник начальника Обласного земельного управління в м. Дніпропетровську
  • Місце проживання: Дніпропетровськ, вул. Карла Лібкнехта 9/1
  • Партійність: ВКП(б) з 1927 по 1937
  • Дата розстрілу: 17 вересня 1937 р.
  • Дата арешту: 7 липень 1937 р.
  • Звинувачення: активний учасник контрреволюційної терористичної організації "правих"
  • Осуд: вища міра покарання - розстріл з конфіскацією майна
  • Орган, що засудив: Військова колегія Верховного суду СРСР
  • Стаття: 54-8, 54-11
  • Дата припинення справи: 23 липень 1957 р.
  • Реабілітуючий орган: Військова колегія Верховного суду СРСР
  • Архівна справа: Ф. П-7557

Біографія

1957.09.04 Wiktorowskyj I.L Wijskova Kolegia Werhovnogo Sudu SRSR dovidka pro reabilitaciju.jpg

Надія Слісар, до шлюбу – Вікторовська, цитує довідку, яка ілюструє трагедію, що сталася в житті її родини та залишила глибокий слід у пам’яті, долі, характері: “Довідка видана в тому, що після необґрунтованого засудження в 1937-му році Вікторовського Івана Леонтійовича та арешту його дружини, Вікторовської Парасковії Арсеніївни, також згодом необґрунтовано засудженої, їхня дочка, Вікторовська Надія Іванівна, 1930-го року народження, органами НКВС 9 вересня 1937 року була поміщена до дитячого будинку № 4 Дніпропетровська. У 50-і роки Вікторовський Іван Леонтійович і Вікторовська Парасковія Арсеніївна реабілітовані“.

Батько Надії працював заступником керівника Дніпропетровського обласного земельного управління. У їхній родині жила також дівчинка Мотя, яку батько в часи Голодомору знайшов під час одного з відряджень в область і не побоявся взяти дівчинку до себе в сім’ю, розповідає Надія. Але раптово в житті родини все змінилося: батькові запропонували підвищення до заступника міністра, викликали до Києва і там арештували. Згодом забрали і матір. Маленька Надія була і в німецькому концтаборі, і в дніпропетровському дитбудинку для дітей ворогів народу. Це місце, каже вона, запам’ятає назавжди: діти репресованих батьків, кожен – з різною долею і досвідом, у місці, з якого не втечеш…

“Огидні, страшні зелені ковдри… Приблизно 40 людей в одному бараку. Цей дитячий будинок я пронесла крізь усе життя і завжди буду його пам’ятати. Я розповідала про це своїм дітям. Як колишній в’язень і член Європейського конгресу в’язнів – жертв нацизму 20-45-х років, я виступаю на різних міжнародних конференціях. Мені й моїм товаришам доводиться багато виступати в Берліні, Празі, Словенії. І кожен свій виступ ми починаємо з того, що говоримо про шкідливість тоталітарних режимів. І я завжди починаю з того, що якби у Радянському Союзі не було сталінського режиму, можливо, все було би інакше“, – розповідає жінка.