Рудик Дмитро Петрович (1893)

• Дата народження: 13 червень 1893 р.
• Місце народження: с. Стрільче Городенківського району Івано-Франківської області
• Стать: чоловік
• Освіта: Коломийська гімназія, Інститут народної освіти (університет)
• Місце проживання: Умань, Київ

• Дата смерті: 31 травня 1955 р.
• Місце смерті: Київ
• Місце поховання: Байкове кладовище

Арешты

• Де і ким заарештований: ОДПУ УРСР
• Дата арешту: 2 лютого 1933 р.
• Звинувачення: участь у контрреволюційній змові
• Осуд: 9 травня 1933 р.
• Орган, що засудив: "трійка" при Колегії ДПУ УРСР
• Стаття: 54-11
• Вирок: 10 років ув'язнення у ВТТ

---

• Осуд: 4 січня 1947 р.
• Орган, що засудив: Особлива нарада при МВД СРСР
• Вирок: 5 років
• Місце відбуття: Магадан Хабаровського краю РСФСР
• Дата реабілітаціi: 21 листопада 1959 р.
• Реабілітуючий орган: старший дізнавач відділу дізнання ГУВС м. Києва майор міліції Гуренко С. О.

---

• Джерела відомостей: вікіпедія

Біографія

Напередодні Теплого Олекси, коли пагорби на підступах до колишнього Інституту шляхетних панянок мережилися блакитними пролісками в обіймах курячої сліпоти, начальник слідчої групи ГПУ Гольдман настроював улюблений інструмент - гільйотину, що під перстами його ловкої правиці вичавлював похоронну ненію. Згідно з рекомендацією головного аргуса ГПУ від 29 березня 1933 року того дня мав звідати таємниці потойбічного світу відомий український письменник Дмитро Рудик, непідкупний патріот України, ворог червоних ординців, активіст УНР. Але душогубка не спрацювала: Судова Трійка на якусь мить припинила подачу "життєдайного" струму, і голосіння затихло.

У мареві вогкого підземелля катів НКВД, настояному на давньому ароматі Антонівки, призначеної для панянок, напівсвідомий в'язень гортав сторінки власного життєпису, зафіксованого владною рукою "стражника Родіни".

Слідча справа, заведена на письменника 4 лютого 1933 року, засвідчує, що народився Дмитро Петрович Рудик у с. Стрільче Городенківського району, на Прикарпатті, 13 червня 1893 року в багатодітній сім'ї, яка складалася з десяти осіб. "У дитинстві, - значиться у протоколі допиту за 8 лютого 1933 року, - я навчався у сільській школі, після чого - у Коломийській гімназії, яку закінчив на початку імперіалістичної війни. З 1914 по 1916 рік жив вдома у батька, допомагаючи у господарстві. У 1916 році весною, під час відступу російських військ в числі інших мешканців району вивезений був у табір інтернованих, що поблизу Самари".

Восени того ж року Д. Рудик дістав дозвіл на переїзд до Фастова, де певний час працював різноробочим на залізниці. Звідти, зважаючи на складні політичні умови, рівно через рік його запросили до Уманської гімназії викладати українську мову та математику. Саме там 1919 року він одружився з учителькою місцевої школи Катериною Романовою.

У 1924 році разом із сім'єю Д. Рудик переїхав до Києва на профспілкову роботу. Тут без відриву від виробництва закінчив Інститут Народної Освіти (університет). Хоч і не зафіксовано цього факту в протоколі (певно, з необачності), значний вплив на формування світогляду початкуючого письменника справили С. Єфремов та М. Зеров - окраса університетської професури.

З 1926 року Д. Рудик працює в освітніх закладах: Зоотехнічному інституті, політехнікумі, пройнявшись проблемами національного виховання. На такий крок штовхнуло його гімназійне оточення, переважною більшістю, як значиться в протоколі, націоналісти та противники совєтського режиму.

Наприкінці 1923 року Д. Рудика запрошують на працю до Києва. Тут він стає викладачем української літератури в школі № 71, а з 1926 р. очолює цю школу на посаді директора і розпочинає будівництво нового приміщення, яке було завершено в 1931 р. До речі, це була перша після революції українська школа-новобудова в м. Києві. Тут працювали заарештовані згодом талановиті педагоги - А. П. Залінський, М. Л. Лишафай, П. П. Найдан, Д. І. Бедзик, К. С. Малюшкевич, М. Є. Кичура.

Разом із передовою культурною і науковою громадськістю міста добився відкриття першої в Умані української гімназії, в якій мали змогу навчатися діти селян. Викладав у ній українську мову й літературу. Після реформи шкільництва в Україні ця гімназія стала трудовою загальноосвітньою школою № 1 імені Бориса Грінченка. Дмитро Рудик розробив основні принципи нової системи навчання, яка була прийнята Другим уманським повітовим учительським з'їздом. Водночас активно займається літературною творчістю.

1919 року в уманському журналі «Громадське життя» видрукувана низка його критичних статей. В тому ж році виходить перша книжка Дмитра Рудика «От це людина, Борис Дмитрович Грінченко». А в 1920 році побачив світ підручник «Короткий огляд українського письменства для середніх шкіл та самоосвіти».

Одночасно Дмитро Рудик активно працює і на літературній ниві. Будучи діяльним членом письменницької організації «Плуг», він увійшов до складу ініціативної групи літераторів — вихідців із західних областей України, яка домоглася створення спілки революційних письменників «Західна Україна». Ця ж ініціативна група добилася створення видавництва «Західна Україна» і розпочала випуск свого журналу та окремих книжок. Дмитро Рудик був активним членом редакційної колегії і провідним критиком. Він друкувався в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Зоря», «Робітниця» (Вінніпег, Канада), його статті друкують газети «Комуніст», «Більшовик», «Літературна газета». Виходили друком й окремі книжки.

На з'їзді спілки революційних письменників «Західна Україна», який відбувся в 1930 році, головою цієї творчої організації було обрано Мирослава Ірчана, а його заступником Дмитра Рудика. Після з'їзду він готував до друку книжку критичних статей під назвою «Етюди західноукраїнської літератури».

Але 2 лютого 1933 р. його заарештували органи ОДПУ УРСР, безпідставно звинувативши в участі у контрреволюційній змові.

На підставі вимушених зізнань уповноважений ГПУ Ракита й начальник слідчої справи ГПУ Гольдман в обвинувальному висновку від 29 березня 1933 року пропонують: "Слідчу справу № 3391 по звинуваченню Рудика Дмитра Петровича направити на розгляд Судитрійки при Колегії ГПУ УРСР з клопотанням про застосування до звинувачуваного Рудика Д. П. вищої міри соціального захисту - розстрілу".

Щоправда, на цей раз зачумлені голодомором бузувіри подбали про дармову силу, необхідну для побудови "раю". І вже, згідно з постановою Судтрійки ГПУ від 9 травня 1933 року, Рудика Д. П. засудили за ст. 54-11 на 10 років ув'язнення у ВТТ.

Термін покарання закінчився 26 липня 1947 року. Але, згідно з рішенням Особливої наради при МВД СРСР від 4 січня 1947 року Д. Рудик як "соціально небезпечний елемент" був виселений на 5 років до Магадана Хабаровського краю. Відбуваючи термін заслання у нестерпних матеріальних умовах він там тяжко захворів. У висновках ВТЕК від 28 лютого 1952 року зафіксовано: "Гіпертонічна хвороба 2-го ступеня і склероз судин головного мозку". Цей діагноз був підставою, аби випустити його на волю як інваліда 2-ої групи. З Магаданського будинку інвалідів невиліковно хворого Д. П. Рудика в супроводі нарочного Г. А. Акопяна було доставлено 8 червня 1953 року до Києва на утримання хворої дружини, незважаючи на те, що шлюб між ними під тиском НКВД був розірваний. Вдруге, за законами церкви, К. І. Романова зареєструвала шлюб з Д. П. Рудиком буквально на другий день після його повернення до Києва. Але й жадані узи не врятували закоханого письменника: 31 травня 1955 року він помер, помер на волі, на рідній землі, чим здолав ненависне комуністичне ярмо.

Тернисту дорогу сибірських катівень звідала й сім'я Д. Рудика. Вигнана у 1937 році з київської квартири та звільнена з посади вчителя дружина з неповнолітньою донькою Ярославою була заслана до Янаула Башкирської АРСР. Тільки після війни їй пощастило повернутися до рідної столиці. Але у двокімнатній квартирі по вулиці Прозорівській мешкали чужі люди. Довелося Катерині Іларіонівні, щоб отримати якийсь куток влаштуватися двірником. На цій "посаді" вчителька з 30-літнім стажем перебувала з 1951 до 1956 року, сповна сьорбнувши "нектару" комуністичного раю.

У результаті настійливих клопотань Катерини Іларіонівни та доньки Ярослави Д. Рудика було реабілітовано посмертно 21 листопада 1959 року. Постанова «трійки» при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. була скасована за відсутністю доказів. Дмитро Рудик реабілітований після смерті.