Тихий Олексій Іванович (1927)

Tykhyjoleksa 0.jpg
  • Дата народження: 27 січня 1927 р.
  • Варіанти ПІБ: Олекса
  • Місце народження: хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа (нині Костянтинівський район Донецької області)
  • Стать: чоловік
  • Освіта: Московський університет
  • Професія / місце роботи: мовознавство, педагогіка
  • Дата смерті: 6 травня 1984 р.
  • Місце смерті: тюремна лікарня м. Пермі
  • Місце поховання: 19 листопада 1989 року прах перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина (ділянка № 33).
Арешты
  • Дата арешту: 1948 р.
  • Звинувачення: за критику кандидата в депутати
  • Орган, що засудив: військовий трибунал Сталінської (нині Донецька) області
  • Вирок: 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу замінив покарання на умовне

  • Дата арешту: лютий 1956 р.
  • Звинувачення: антирадянська агітація та пропаганда, причина - лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину
  • Осуд: 18 квітня 1957 р.
  • Орган, що засудив: закрите засідання Сталінського обласного суду (м. Донецьк)
  • Стаття: ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР
  • Вирок: 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав
  • Місце відбуття: Володимирська тюрма та Дубовлаг
  • Дата звільнення: 15.02.1964

  • Дата арешту: лютий 1977 р.
  • Звинувачення: антирадянська агітація і пропаганда, незаконне зберігання зброї (було підкинуто гвинтівку)
  • Осуд: 21 липень 1977 р.
  • Стаття: ст. 62 ч.2 КК УРСР, ст. 222 ч. І КК УРСР,
  • Вирок: позбавлення волі на 10 років з засланням на 5 років та на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом»
  • Місце відбуття: табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія)
  • Дата реабілітаціi: 7 грудня 1990 р.
  • Реабілітуючий орган: Постанова Пленуму Верховного суду УРСР
  • Підстави реабілітації: за відсутністю складу злочину

  • Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

Біографія

Олекса (Олексі́й) Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа (нині Костянтинівський район Донецької області).

Закінчив філософський факультет Московського університету.

У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (нині Донецька) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВД Українського округу замінив покарання на умовне.

З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (нині Приазовського району Запорізької області). З 1953 мешкав у селі Рубцове (нині Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 — вчитель історії у рідному селі.

Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду (м. Донецьк) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу.

Після звільнення 15 лютого 1964 року Олекса Тихий, не маючи можливості влаштуватись на роботу за фахом, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 Олекса Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка - https://goo.gl/ZEfN9Z. У червні-липні 1977 під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці (Донецької області) звинувачено у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл.

На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.

У березні 1980 року переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше — 52 дні). З 1981 тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі.

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

19 листопада 1989 року його прах перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина (ділянка № 33).

Олекса Тихий автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антирадянській пропаганді».

Готував словник слів-покручів в українській мові.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий. «Роздуми».

У 2016 році Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

Найвідоміші цитати Олеси Тихого:

"Сьогодні думаю:

1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я – "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє".

"Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови".