Йосиф Коберницький-Дичковський (Йосиф Сліпий) (1892)

Йосиф Сліпий у момент арешту 11 квітня 1945 року

Дата народження: 17 лютого 1892 р.
Варіанти ПІБ: Йосиф Сліпий
Місце народження: селі Заздрість Теребовельського повіту (нині Теребовлянського району Тернопільської області)
Стать: чоловік
Національність: українець
Освіта: початкова школа села Заздрість, Львівська духовна семінарія, Інсбрук (Австрія), богословська колегія «Канізіянум»
Професія / місце роботи: священник
Місце проживання: Львів, Інсбрук, Рим

Дата смерті: 7 вересня 1984 р.
Місце смерті: Рим (Італія)
Місце поховання: Собор святої Софії в Римі, крипта Собору св. Юра у Львові (з 29 серпня 1992 року)

Арешты

Дата арешту: 11 квітня 1945 р.
Орган, що засудив: засуджений на 8 років важких робіт
Місце відбуття: табори Сибіру та Мордовії

Дата арешту: 1953 р.

Дата арешту: 1957 р.

Дата арешту: 1962 р.

Архівна справа: ГДА СБУ
Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП, Радіо "Свобода"

Біографія

Верхо́вний Архієпи́скоп Йо́сиф Сліпи́й (у світі Йо́сиф Коберни́цький-Дичко́вський; 17 лютого 1892, с. Заздрість — 7 вересня 1984, Рим) — єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.

Зміст [сховати] 1 Життєпис 1.1 Ранні роки 1.2 Церковна кар'єра 1.3 Участь у світському й духовному житті 1.4 Період радянської та німецько-нацистської окупацій 1.5 На волі після заслання 1.6 Реорганізація життя УГКЦ 1.7 Синоди УГКЦ 1.8 Римський період 2 Твори 3 Почесні звання 4 Перепоховання 5 Вшанування пам'яті 5.1 Пам'ятники 5.2 Пам'ятні таблиці 5.3 Духовний центр імені Йосифа Сліпого 5.4 Музеї 5.5 Навчальні заклади 5.6 Вулиці 6 Заходи зі вшанування пам'яті 7 Див. також 8 Примітки 9 Джерела 10 Література 11 Посилання Життєпис[ред. • ред. код] Ранні роки[ред. • ред. код] Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, Теребовельського повіту в багатодітній родині. Батько — Іван Коберницький-Сліпий, мати — Анастасія Дичковська. Дід мав сільське прізвисько «Сліпий»: за переданням, цей псевдонім походив від одного з предків, якого 1709 року московити осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на боці гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла XII. Предки Й. Сліпого спродували товар, зокрема, на ринку в Бучачі, де їх ніхто не знав[1].

У 1898—1901 роках навчався в початковій школі села Заздрість. З другого класу вивчав польську, німецьку мови. 1911 року з відзнакою закінчив Тернопільську українську гімназію, здобув атестат зрілості. Під час візитації Тернопільщини митрополит Андрей відвідав гімназію, де вперше побачив юного Й. Сліпого в церковному хорі гімназії. Юнак запам'ятався йому високим зростом (під 2 метри), могутнім, красивим басом. Фактично, митрополит взяв його під опіку.[2]

Вступив до Львівської духовної семінарії у 1911, де, зустрівшись з митрополитом Андреєм Шептицьким, молодий юнак спитав поради: «чи бажання розпочати університетські студії може бути перешкодою до священства»? Глава УГКЦ розвіює сумніви Йосифа: «можна дуже добре користуватися наукою і навчанням в час служби Богові і це зовсім не є в контрасті з тайною священства». Як зазначає біограф Йосифа Сліпого — єпископ Іван Хома, — митрополит Андрей, бачачи природні обдарування Йосипа, посилає його на навчання до Інсбрука, в Австрію, та в богословську колегію «Канізіянум».[3]

Церковна кар'єра[ред. • ред. код] Після повернення з ув'язнення в Росії митрополит Андрей 30 вересня 1917 в Унівській лаврі висвячує Йосифа Сліпого на священика. У 1918 в Інсбруці Сліпий захищає докторську працю на тему «Поняття про вічне життя в єванґелії св. Йоана» (нім. Die Auffassung des ewigen Lebens nach dem heiligen Evangelisten Johannes); 1921 — габілітаційну працю «Вчення візантійського патріарха Фотія про Святу Трійцю» (нім. Die Trinitatslehre des byzantinischen Patriarchen Photios).

По недовгій душпастирській праці з 1922 професор догматики греко-католицької Львівської духовної семінарії, з 1926 — її ректор. Організатор Богословського наукового товариства, з 1926 — його незмінним головою: написав для нього статут, згуртував навколо себе науковців. З 1923 засновник, редактор квартальника «Богословія». Розбудовував у 1929 за дорученням митрополита Андрея Шептицького семінарію. 14 квітня 1929 став ректором Львівської Богословської академії — урочиста інавгурація відбулася 6 жовтня 1929.

Участь у світському й духовному житті[ред. • ред. код] З 1926 — член кураторії Українського національного музею у Львові, з 1931 — заступник голови Українського католицького союзу.

За наукові заслуги, активність у розбудові культурно-національного і релігійного життя в 1930 його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

З 1935 — соборовий крилошанин, митрат, архідиякон Львівської митрополичої капітули.

Відбув низку наукових подорожей Західною Європою, до Святої Землі, брав активну участь в унійних конгресах у Велеграді, Празі, Пінську, в 1936 організував унійний з'їзд у Львові.

Період радянської та німецько-нацистської окупацій[ред. • ред. код] Під час першої радянської окупації Західної України (22 грудня 1939) митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, висвятив таємно митрата Сліпого на єпископа з правом наступництва з титулом архієпископа Серрейського.

30 червня 1941 Й. Сліпий підтримав Акт відновлення Української держави.

По смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року перебрав провід над Галицькою митрополією. Разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року ув'язнений радянською владою; засуджений на 8 років важких робіт. Рік по тому, під тиском подібних репресій, було здійснено «самоліквідацію» Української греко-католицької церкви.

Відкидаючи постійні радянські пропозиції переходу на православ'я (зокрема пост митрополита Київського РПЦ), був далі засуджений у 1953, 1957, 1962 роках. Відбув разом 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії, зокрема в Потьмі (табори: Дубравлаг).

Під час ув'язнення тривалий час хворів, неодноразово перебував на межі між життям та смертю. Під час одного з приступів був врятований колишнім капеланом литовських повстанців — «Лісових братів» (вколов пеніцилін).[4] Його взяли під захист вояки УПА[2].

За даними Миколи Посівнича, Й. Сліпий називав роки ув'язнення втраченими. Був пригнічений, бо найкращий період життя (з точки зору продуктивної праці) минув у товаристві кримінальників, вульгарних слідчих, наглядачів. Кілька разів йому ламали руки, ноги, мав букет хвороб, обморожені кінцівки[2]…

На волі після заслання[ред. • ред. код] Унаслідок численних заходів впливових осіб, на клопотання папи Івана XXIII митрополита Йосифа Сліпого звільнено з ув'язнення. Його першим запитанням по отриманні документа про свободу було: «А чи стала вільною Церква?»[5]

9 лютого 1963 прибув до Риму, оселився у Ватикані.

Є, одначе, деякі підозри, що на заміну звільнення московськими комуністами Сліпого, Ватикан зі свого боку пішов на деякі прокомуністичні поступки, що особливо проявились уже в окремих угодовських рішеннях ІІ Вселенського Ватиканського Собору…

Тим не менш 11 жовтня митрополит Йосиф на Вселенському соборі Католицької церкви у Ватикані запропонував створити патріархат Української Католицької Церкви.

Апостольська Столиця 23 грудня 1963 визнала, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа й іменувала Сліпого членом Східної конґреґації; 25 січня 1965 папа Павло VI іменував його кардиналом. Як Верховному архієпископу йому належав титул «Блаженніший». З весни 1975 Й. Сліпий користувався титулом патріарха[джерело?], та Рим його таким не визнав. Під час зустрічі Йосифа Сліпого на аудієнції Папа Іван Павло II, виявивши повагу, підвівся та сам підійшов його привітати, що й ішло всупереч із протоколом[джерело?].

Керівники СРСР, починаючи від Микити Хрущова, категорично забороняли Йосифу Сліпому повертатись в Україну (від радянського паспорта не відмовився).

Реорганізація життя УГКЦ[ред. • ред. код] Верховний архиєпископ від приїзду до Риму намагався організувати самоуправу помісної Української Католицької Церкви, очоленої патріархом (його виступ на 2-й сесії Другого Ватиканського Собору). Не знайшов зрозуміння для своїх планів у Апостольській Столиці, на думку якої створення українського католицького Патріархату — «не на часі».

У 1968, 1970, 1973 і 1976 роках кардинал Сліпий відбув архиєрейські подорожі країнами Європи, Америки, Азії, Австралії, щоб зміцнити зв'язки з вірними діаспори, пожвавити церковно-релігійне життя та репрезентувати Українську греко-католицьку церкву на чужині. Брав участь у трьох міжнародних євхаристійних конгресах (Бомбей, Богота, Мельбурн).

Під час відвідин пластової оселі "Вовча Тропа" в Іст Четгам, штат Нью-Йорк, 7 серпня 1968 року був прийнятий почесним членом пластового куреня Ватага Бурлаків.

Олег Турій стверджує, що Й. Сліпий — прихильник консервативної, суворої схоластичної методики у філософії та церковному житті[2].

Як Верховний архиєпископ з патріаршими правами скликав кілька синодів Української греко-католицької церкви, з яких важливіші: 1969, 1971 і 1973 років. На останньому з них була ухвалена конституція патріархального устрою для УГКЦ. Свої розпорядження Сліпий вміщував у «Благовіснику Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду», який виходить з 1964.

Римський період[ред. • ред. код] У Римі за його сприяння було побудовано Собор святої Софії (посвячений у 1969).

Придбав, відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої для українців-католиків, при якому заснував музей, госпіціюм (посвячений 1971).

Зорганізував Український католицький університет св. Климента (з 1963), науково-видавничу працю при ньому.

Активізував працю Українського богословського наукового товариства (відновлене в екзилі 1960) та відновив видання «Богословія» (з 1963), 1976 — журнал «Дзвони».

У науково-дослідній праці зосередився на своїй спеціальності, наближаючи томістичну схоластику до вимог східного богослов'я. З його догматичних творів важливіші про Святу Тройцю, походження Святого Духа і Святого Таїнства:

Також цінні його праці на історичні, екуменічні теми.

Праці патріарха Йосифа були зібрані й перевидані як видання Українського Католицького Університету в Римі у 1968—1976 роках (томи І-VIII).

За наукові досягнення кардинал Сліпий був почесним членом НТШ з 1964 року, членом Тіберійської Академії в Римі — з 1965 року, почесним доктором УВУ — з 1969 року та трьох американських і одного канадського університетів.

27–29 серпня 1992 року прах кардинала перепоховали, перенесли із Собору святої Софії в Римі до крипти собору св. Юра у Львові.