Бондаренко Тихон Лукич (1888)

Стаття була змінена користувачем, додані відомості не були підтверджені документально і потребують перевірки.

Дата народження: 1888 р.
Місце народження: с. Вовніги Нікольського повіту Катеринославської губ.
Стать: чоловік
Національність: українець
Соціальне походження: з селян
Освіта: малописьменний
Професія / місце роботи: / хлібороб-одноосібник.
Партійність: безпартійний

Дата смерті: 9 травня 1960 р.
Місце смерті: с. Вовніги Солонянського району Дніпропетровської області
Місце поховання: с. Вовніги Солонянського району Дніпропетровської області

Де і ким заарештований: міліція Солонянського района Дніпропетровської області
Дата арешту: 27 травня 1935 р.
Звинувачення: звинувачений в к/рев. агітації
Осуд: ув'язнений до ВТТ на 4 р.
Стаття: 54-10
Дата припинення справи: 26 серпня 1997 р.
Дата звільнення: 08.12.1938
Реабілітуючий орган: прокуратура Дніпропетровської області

Архівна справа: П-11846

Біографія

Тихон Бондаренко народився у 1888 році. Всього в сім’ї було п'ятеро дочок і стільки ж синів. Батько мав пару коней, пару свиней та корову. Лука Бондаренко помер у 1906 році, а за ним і два його сини. Лишилися Кирило (1878 р.н.), Тихін та Пантелій. Тихін одружився на ошатній Усті Бойко і пара зажила у злагоді і певному достатку. До революції 1917 року Бондаренко мав 8 десятин землі (ще й орендував 13-20 десятин), двоє коней, дві корови, три свині, два молодняка, букер (сільськогосподарське знаряддя для поверхневого розпушування ґрунту), бричку, плуг, віялку, косарку та інший реманент. Коли у російській імперії розпочалася громадянська війна, в Україні здійнявся повстанський рух, як слушний привід відірватися нарешті від російського впливу. На Катеринославщині діяли переважно загони армії Нестора Махна та отамана військ УНР Симона Петлюри. В кожному селі знаходилися чоловіки, що записувалися в ці осередки, які потім в радянських підручниках нарекли бандами. Двоюрідний племінник Тихона – Кіндрат Миколайович Бондаренко (1896 р.н.) оперував Дніпровськими ділянками загону Брови, відомого отамана на Катеринославщині, командира П'ятої повстанської групи УНР. Його рідний брат Назар Миколайович (1887 р.н.) теж належав до повстанського руху. Тихон у цей час часто виїздив за хлібом у Білу Церкву, але у його хаті на початку села (від Калинівки), знаходився штаб. На господарському дворі повстанці зберігали зброю (гвинтівки, кулемети, тачанки). У 1922 році Кіндрат та Назар Бондаренки були розстріляні каральними загонами Червоної Армії, а їх дядько продовжив займатися сільським господарством, хліборобством. Та коли радянська влада почала встановлювати свої порядки, вільний характер Бондаренків не раз давався йому взнаки. Так, у 1923 році Тихін разом з селянами протестував проти закриття більшовиками церкви, і просидів за це 2 місяці у Дніпропетровській тюрмі. Разом з ним там перебували Харитон Михайленко, Петро Велький, Анастасія Вискарка, Петро Мамчич та Костянтин Соломаха. В 1928 році комуністи організували колгосп Хатаєвича, і стали примусом туди заганяти вовніжан. Тихін категорично відмовився вступати в колгосп. Напроти, від підбурював людей робити те саме і поясняв всю безглуздість цієї витівки. Звичайно, що перш за все працювати задарма не вважали за потрібне заможні господарі. Таких розкуркулювали, депортували, висилали, ув’язнювали і конфісковували майно. Партактив села робив неодноразові спроби не кийком, то дрючком залучити і норовливого Тихона до колгоспного життя. Так, у 1929 році його звинуватили в підпалі 170 кіп, а також 14 сажнів соломи в товаристві. Знову чоловік відсидів в Дніпропетровській в'язниці 2 місяці і по суду звільнений.

В 1931 році Тихон мав 6 десятин надільної землі, 7 десятин орендованої, двоє коней, бричку та платив єдиний с/г податок – 63,75 крб. В цьому ж році він відбув свої два місяці за антирадянську агітацію проти колгоспного ладу. На його господарство був накладений продподаток в 40%. Вимагалось здати 120 пудів хліба, втім Тихон здав тільки 50, решту відібрала комісія і наклала штраф в 50 карбованців. Також його змусили купити облігацій на 100 карбованців. Тоді чоловік пішов працювати на Дніпробуд чорноробом. Та через рік за «незаконне» знищення своєї худоби з Бондаренка стягли 350 карбованців. В цьому ж році він відмовився віддати своїх коней на весняні роботи в колгоспі Хатаєвича. Тоді цих коней просто забрали, а їх хазяїна обклали м’ясоздачею в 20 пудів. Довелося віддати корову. Як тоді казали: колгосп - справа добровільна, хочеш - вступай, не хочеш - корову заберемо. Однодумцями Тихона були розкуркулений Т. Вискарка, священик Федір Чепурковський, позбавлені прав великі господарі Михайло Буштрук та Василь Сміюха. Останніх двох з часом вислали у ведмежий закуток Росії. Всі ці люди чудово усвідомлювали той жах, що коївся навколо них, але нічого не могли з цим вдіяти. Радянська система методично і систематично перекручувала українців, формуючи з них слухняних рабів. Бондаренко вважався бунтарем, він безстрашно виступав проти колгоспів, доводячи односельчанам, що життя одноосібника - це єдино вірний шлях. «Судіть самі, – казав він, – якщо раніше випивали і закусювали салом, то тепер огірком і капустою. Колгосп – та сама панщина, ви працюєте задарма. У вас все відбирають, і ви голодуєте. А все тому, що ви мовчите і нічого цій бандитській владі не кажете». Тихон передбачав недовговічність колгоспного устрою і намагався пояснити, що створення колгоспів передчасно, більш того, таке спільне господарювання неприпустимо і не може існувати. Навіть дорослі діти в батьківській родині відокремлюються від батька, бо разом вони ніколи не уживуться. Спроби залучити його до колгоспного життя розцінював, як примус до підпорядкування і залежності, з чим він ніколи не зможе притерпітися. «Життя в колгоспах добре не для всіх, - розтлумачував Бондаренко своїм односельцям, - величезне значення мають кумівство, свояченість, кругова порука, звідки росте злочинність. Незначна частина живе за рахунок зубожіння більшості селян». І заявляв, що вважає за краще життя лише в одноосібному секторі, де проявляються енергія і настрій до роботи, де дохід врожаю може забезпечити досить пристойне існування. Надлишки хліба можна вивезти у місто на базар, продати робочим і купити собі одяг. Навіть колгоспники це розуміють. От Галя Сміюха та Пелагея Коновець в степу на прополюванні запитали бригадира: «Коли вже це закінчиться? Як важко в цих колгоспах!». Їх підтримали інші полільники. Кінець кінцем господарство міцного середняка Тихона Бондаренка було розорене. І у 1932 він році він пішов працювати за плату на гранітний кар'єр - каменоломні у Башмачку. Через рік його заарештували за агітацію проти колективізації, за створення і зміцнення одноосібного сектора. У 1933 році Тихона намагались запроторити за межі України, але начальник секретно-політичного відділку Дніпропетровського оперсектора Управління НКВС по Дніпропетровській області Марко Ілліч Говліч припинив справу через те, що інкриміновані злочини не підтвердились (через п’ять років цей Говліч був арештований та страчений за вироком виїзної сесії ВКВС СРСР за масові тортури і надмірне завзяття в розстрілах і відправленні людей у табори, фальсифікацію справ. Не реабілітований). Партія мала таку собі тактику - ставити на керівні посади села чужаків. Немісцевим було легше розколоти село на окремі групи: бідняків, жінок, молодь, комсомольців, партійних тощо. Одного разу в червні 1934 року Тихін Бондаренко отримав рознарядку - набрати робочу силу на кар'єр. Він прийшов в артіль Хатаєвича і там звернувся до 20 колгоспників, які їхали на відпрацювання «гужтрудодней» («гужтруд» - це певна кількість безоплатних днів роботи на будівництві): «Досить працювати на бугая. Хто піде зі мною на кар'єр, ми добре заплатимо. Грошима!» Двоє погодилися, але тут наспів голова колгоспу Т. (засланий з Аполонівки) і заявив: «Ти - літун, я народ тобі не віддам. Іди звідси, не розкладай колгоспні маси». На що Тихон відповів: «Я літун місцевий, а ти - чужий. Я хочу народ забрати з собою, щоб він задурно не працював. Колгоспники! Він сюди приїхав і нас обдер. Ти сюди прибув голісінький, а у мене забрали корову, а тобі район віддав корову. Скільки крові ви з нас попили…».

В 1934-1935 році Бондаренко  працював у Автодорі.  А в вільний час полюбляв, як зараз кажуть, займатися тролінгом. Наприклад, поширював чутки, що прийшла директива уряду виганяти всіх засланих на село керівників. А коли до нього із Запоріжжя приїздили друзі, то вони виходили на вулицю,  виймали з кишень гроші і  показували їх оточуючим з поясненнями: «Ми - люди, які годують трудящих, а активісти тільки і можуть, що довести їх до голоднечі.  Дивіться, в газетах пишуть про голод в Німеччині, а про те не пишуть, що у нас купами здихає народ».

Терпець радянських активістів увірвавсь, коли 29 квітня 1935 року група колгоспників, яка прямувала на будівництво Обласного будинку відпочинку в с. Микільське, наштовхнулась на Тихона Бондаренко. «Нащо ви їдете у Микільське? – спитав їх Тихін. – Панам економію будувати? Та ще й на тому самому місці! Ви ж казали, що поміщиків розгромили і вороття їм не буде? Що вам накажуть, то і робите. А там якась Ольга Іванівна (Леонова (Синельникова) Ольга Іванівна (1847- прибл. 1919), закріпостить вас на панщину, та ще й в неділю працювати примусять. Так пани хоч карбованець в день платили, а ви задарма працюєте!» Потім він виявив здивування, чому активісти самі не працюють, а селян приневолюють трудитися голодними, та ще й на дурняк. Голова сільради С. (засланий з Сергіївки) у відповідь звернувся з посміхом до репресованого та позбавленого виборчих прав Марченок Івана Івановича, в той час вже людину поважного віку: «Ви, щоб не втрачати час, пішли б краще в будинок відпочинку попрацювали і там би й пообідали». Бондаренко заступився за старого. Він сказав, що це знущання над людиною, якої тут жоден нігтя не вартий. Іван Марченок колись сто осіб годував, нікого не ображав, а його працівники жили краще, ніж колгоспники. Радянська влада його обдерла і пограбувала, а голова сільради С. прийшов у Вовніги після того, як Сергіївку розорив. Активісти довели до того, що колгоспники ходять, як старці. На що Марченок зі сльозами додав: «Так і є. Я - трудівник, я потом і кров'ю здобував свій хліб, та й працівників своїх не ображав». Через місяць, 27 травня 1935 року Тихона вкотре заарештували. Але тепер все буле серйозніше. Партактив хором пропонував вислати чоловіка з рідного села, щоб не заважав їм будувати колгоспне життя. На той час Бондаренко був єдиним на всі Вовніги одноосібником. 23 жовтня 1935 року спецколегія Дніпропетровського облсуду під головуванням начальника СПВ Луганського міськвідділу Донецького УНКВС Казімірського засудила його до 4 років у ВТТ у віддалених місцях та позбавлення прав на три роки. 8 грудня 1938 року Тихін Лукич вийшов із табору. Він повернувся у Вовніги, згодом купив човен і возив в міста на продаж кавуни та іншу городину. Десь на дніпровських сирих вітровіях чоловік застудився і помер 9 травня 1960 року семидесяти двох літ (тож встиг ще побачити, як у 1959 році колгоспникам почали давати за трудодні трошки грошей). Майна в нього на цей час лишилось небагато – одна корова, дві груші, дві сливи та пів гектара землі… Дружина його, ошатна Устя, скоро пішла за своїм чоловіком. Тільки в 1966 році колгоспників перевели на гарантовану грошову оплату праці, а ще через 30 років Тихона Лукича Бондаренка повністю реабілітували. Тож мораль цієї життєвої історії в тому, що такі, як селянин Бондаренко, який жив поруч, це і є власне наші славні українці. Це їх іменами варто називати вулиці. Треба мати неабияку мужність так пручатися встановленню радянського режиму в самий розпал каральних операцій і при цьому вижити. Тихон Бондаренко залишався вірним собі до самого кінця, і життя засвідчило, що він та його однодумці мали рацію і доволі точно прогнозували наслідки тоталітарної політики 30-х років, яку наразі називають трагедією українського народу та деформацією природного плину історії.

При підготовці статті використані спогади Третяк Любові Андріївни, Баришпол Миколи Миколайовича (1910-1996), матеріали Дніпропетровського обласного архіву СБУ Ірина Коновець-Поплавська, краєзнавець