Колесник Каленик Павлович (1887)

Стаття була змінена користувачем, додані відомості не були підтверджені документально і потребують перевірки.

КОЛЕСНИК Каленик Павлович (1887-1949).jpg
  • Дата народження: 1887 р.
  • Варіанти ПІБ: Колесник, Колісник
  • Місце народження: Полтавська губернія, Гадяцький повіт, с. Бобрик
  • Стать: чоловік
  • Національність: українець
  • Громадянство (підданство): Російська імперія, СРСР
  • Соціальне походження: з селян-бідняків
  • Освіта: 4 класи Покровської церковно-приходської школи с. Бобрик
  • Професія / місце роботи: староста / с. Бобрик Гадяцький район Полтавська область
  • Місце проживання: Полтавська область, Гадяцький район, с. Бобрик
  • Партійність: безпартійний
  • Дата смерті: 1 грудня 1949 р.
  • Місце смерті: Тобольська тюрма № 3 УМВС Тюменської області
  • Архівна справа: № 7327
  • Джерела відомостей: Архів Управління СБУ в Полтавській області

Уривок з книги Заіки Віталія Миколайовича "Життя із присмаком калини":

"Його мати – Ірина Йосипівна – відомо згідно метричної книги Троїцької церкви містечка Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії за 1880 рік 20 січня вийшла там заміж за селянина-власника КОЛЕСНИКА Павла Васильовича, батька К.П. КОЛЕСНИКА, другим шлюбом . Обом тоді було по 28 років. Можемо припустити, що вони народилися в 1851, або в 1852 році. За спогадами дочки К.П. КОЛЕСНИКА Уляни, її “дід веприцький”, тобто походив з Веприка , а проживав у с. Бобрику. В метричній книзі Покровської церкви с. Бобрик за 17 листопада 1880 року є запис про народження сина Григорія у Павла Васильовича КОЛЕСНИКА та його дружини Ірини Йосипівни . А у 1883 року за 4 вересня є запис про смерть сина Луки у селянина-власника Павла Васильовича КОЛЕСНИКА від скарлатини у віці 10 місяців . В метричній книзі Покровської церкви с. Бобрик 1884 від 15 липня є запис про народження дочки Марини селянином-власником Павлом Васильовичем КОЛЕСНИКОМ та його дружиною Іриною Йосипівною . Відомо, що 12 червня 1885 року вона помирає від простуди у віці 9 місяців . А 20 березня 1890 року у них народжується син Артемій, якого назвали в честь померлого у 1879 році сина . Таким чином, ми бачимо, що у К.П. КОЛЕСНИКА було четверо братів (два Артемія, Лука та Григорій) та дві сестри (Васса та Марина), але двоє братів (Артемій та Лука) та сестра (Марина) померли маленькими, що свідчить про нелегкі умови виживання в ті часи простої української сім’ї та ранню дитячу смертність. У К.П. КОЛЕСНИКА залишилося живими лише двоє братів – Григорій 1880 р.н., Артемій 1890 р.н. та сестра Васса 1877 р.н. В 1899 р. 25 січня сестра К.П. КОЛЕСНИКА Васса Павлівна Колесник, не будучи у шлюбі, народжує дочку Ганну, яка значиться як незаконнонароджена.

Мешкав К.П. КОЛЕСНИК разом з батьком в с. Бобрик в районі Римарівки (першим мешканцем, якої можливо був Римар), що налічувала тоді близько 14 дворів, сусідами були – Артем Шаблій та Сидір Римар. В селі був і район Хомовичівка, в якому мешкали в більшості люди з прізвищем Хомович, можливо звідти будуть і майбутні дружини К.П. КОЛЕСНИКА. Відомо, що 25 лютого 1891 року помирає мати К.П. КОЛЕСНИКА Ірина Йосипівна КОЛЕСНИК у віці 40 років від гарячки . КОЛЕСНИКУ К.П. тоді було 3 роки. Надалі він виховувався без материнського піклування (відомостей про наступний шлюб його батька ми не маємо). З анкетних даних К.П. КОЛЕСНИКА відомо, що він мав освіту чотири класи та за споминами дочки Уляни мав схильність до навчання, через що був переведений через один клас достроково. В ті часи початкову освіту здобували в церковно-приходських школах при церковних приходах. Таким чином К.П. КОЛЕСНИК, за припущенням, навчався у Покровській двокласній церковно-приходській школі села Бобрик протягом чотирьох років. За цей час він отримав початкову освіту, навчившись читати, писати, рахувати та вивчив основи історії. На той час для сільського мешканця це було достатнім рівнем, щоб вважатися досить освіченою людиною.

Досить цікавою та інформативно змістовною для нас є зовнішність К.П. КОЛЕСНИКА, яка наслідувана ним від пращурів та закладена в генетичному коді його роду, що дає певний антропологічний тип, виражений у зовнішньому вигляді. За анкетними даними він блондин, має зріст вище середнього, очі сірі. За українським антропологом В.Д. Дяченко К.П. КОЛЕСНИК відноситься до сучасного Центральноукраїнського типу, який включає в себе нащадків місцевого староукраїнського населення ХІІ-ХІІІ ст., що мають слов’янську основу . Центральноукраїнська область України охоплює всю Середню Наддніпрянщину, Поділля, Слобожанщину та інші регіони, сільським жителям котрих притаманні високий зріст (близько 170 см), брахікефалія (головний показник у середньому 83,5), відносно широке обличчя, переважання прямої форми носа, досить темний колір очей (кількість світлооких у середньому складає лише 38 %) і особливо волосся, темні відтінки яких властиві майже половині обстежуваних, середній розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди та волосся на грудях у чоловіків . Він становить 60 % всіх українців.

Так відомо, що 4 лютого 1907 року К.П. КОЛЕСНИК у віці 20 років одружується на Веклі Ільківні Хомович також 20 років, дочці мешканця с. Бобрик Іллі Никифоровича Хомовича та Устини Порфиріївни (в дівоцтві Сергієнко). Її батько згадується ще в метричних книгах 1877 р. як безстроково-відпускний унтер-офіцер. Також відомо, що він раніше був кріпаком та відданий рекрутом до лав царської армії. Найстрашнішою військовою повинністю в ті часи, як зазначає О. Субтельний, був обов'язковий для чоловіків призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 році.

Найімовірніше Хомович Ілля Никифорович народився в 1841 році, адже у 21 рік 25 січня 1863 року його як “тимчасово зобов’язаного селянина поміщика Костянтина Масюкова с. Бобрика ”рекрутом (з 1000 душ по 8 рекрутів за жеребкуванням) забирають до армії і, після, найімовірніше, 7 років служби в унтер-офіцерському чині відпускають в безстрокову відпустку. З архівних матеріалів відомо, що він в 1863 р. має зріст 2 аршина та 5 й 4/9 вершка (165, 95 см), волосся жовторусе, очі сірі, підборіддя кругле, православний, холостий. На початку 1870-х він повертається додому та заводить сім’ю (найімовірніше в 1871 р., дружина – Сергієнко Устина Порфиріївна), перша дитина у нього народжується вже у 1872 році, а остання – в 1895 році, загалом діти народжуються з інтервалом в 1 – 3 роки, що говорить про те, що в ці роки він перебував вдома. Подальша його доля невідома. Відомо, що його батька звали – Хомович Никифор Каленикович.

Після багаторічної служби та повернення додому Ілля Никифорович Хомович жалкував, що не застав живою матір, був наділений землею та обраний за переказами “мировим суддею”, хоча, більш імовірніше, він був виборним волосним суддею або ж присяжним. У нього було багато дітей (встановлених нами 12: Мотрона, 1872 – 1882 р.ж., Яків, 1874 р.н., 2 Василя, 1877 р.н. та 1879 – 1882 р.ж., Тимофій, 1881 – 1882 р.ж., Євдокія, 1883 р.н., Ірина, 1885 р.н., Векла, 1886 р.н., Ганна, 1888 р.н., Степанида, 1890 р.н., Ксенія, 1893 – 1894 р.ж. та Соломонія, 1895 р.н.), котрих називали “судденками”, а дочок – “суддєвими дочками”. При чому саме в 1882 р. один за одним помирає одразу його 3 дітей: 18 серпня дочка Мотрона, 24 серпня син Василь та 25 серпня син Тимофій, усі від дифтериту.

Ілля Никифорович Хомович був шанованою людиною в Бобрику, його зажди запрошували бути свідком при одруженнях та хрещеним (“воспріємником”) при хрещенні дітей. Не випадково обидві дружини К.П. КОЛЕСНИКА – Векла та Степанида були сестрами, “суддєвими дочками”. Одруженим було по 20 років. Так, відомо, що Векла Ільківна Хомович народилася 22 вересня 1886 року. Під час шлюбу поручителями по нареченому були “козакъ Іоаннъ Тимофеевъ Шаблій и крестьянинъ собственникъ Григорій Павловъ КОЛЕСНИКЪ”. Саме Григорій Павлович КОЛЕСНИК був старшим братом К.П. КОЛЕСНИКА 17.11.1880 року народження.

25 квітня 1907 року у К.П. КОЛЕСНИКА та його дружини народжується первісток – син Марко, хоча з моменту їх шлюбу не пройшло й трьох місяців, що може говорити про дошлюбні статеві стосунки майбутньої сімейної пари.

Відомо, що у 1908 році у віці 20 років К.П. КОЛЕСНИК призивається до лав царської армії. З архівних даних відомо, що К.П. КОЛЕСНИК служив спочатку рядовим, а потім писарем 2 батареї 1-го дивізіону 1-ої Гренадерської генерала-фельдмаршала графа Брюса артилерійської бригади 1 Гренадерської дивізії, яка відносилась до елітного штурмового спецпідрозділу російської армії та квартирувалася у Москві на Ходинському полі, яке розташовувалось в ½ версти від вокзалу Брестської залізничної дороги, і складалася з 2 дивізіонів у складі 6 легких 8 гарматних батарей загальною чисельністю 48 польових 76,2 мм (3») гармат.

Поки К.П. КОЛЕСНИК перебував у лавах царської армії, 16 січня 1909 року в нього народжується другий син Антоній, про що є запис в метричній книзі Покровської церкви с. Бобрик, де він значиться вже як “солдатъ Каллінникъ Павловъ КОЛЕСНИКЪ”. Хрещеними стали – козак Петро Павлович Пидорич та солдата дочка дівиця Хомович Соломонія Ільківна, 1895 року народження (шоста, наймолодша дочка Хомовича Іллі Никифоровича, котра потім виходить заміж за Якова Петровича Степаненка та починаючи з 1914 року народжує йому 4 сина та 2 дочки).

Відомо, що К.П. КОЛЕСНИК в 1909 р. закінчує учбову бригадну команду при управлінні артбригади згідно «Положення про навчання молодих солдат в артилерії», прийняте в 1901 р., успішно здає екзамен та отримує військову кваліфікацію навідника та чин бомбардира. Згодом К.П. КОЛЕСНИК отримує підвищення та стає поступово молодшим фейєрверкером, старшим фейєрверкером та фельдфебелем. Відомо, що в 1912 р. (26 серпня в 1 Гренадерській дивізії) унтер-офіцер К.П. КОЛЕСНИК був нагороджений медаллю “В пам'ять 100-річчя Вітчизняної війни 1812 року”, а на початку 1913 року (21 лютого в 1 Гренадерській дивізії) медаллю – “В пам'ять 300-річчя царювання дому Романових”. Того ж 1913 року він був демобілізований з армії в запас в унтер-офіцерському чині (фельдфебель) та повертається до рідного села Бобрик.

Перша половина червня 1914 року запам’яталася хліборобам Полтавщини небувалою спекою й засухою. Жнива розпочалися на тиждень раніше, ніж у попередні 10 років. Зливи середини червня змінили липнева спека, суховії й випадіння граду. Жнива переходили до завершальної фази, коли до інформаційного простору Гадяччини увірвалися слова: «маніфест», «мобілізація», «війна». Вони замайоріли на шпальтах газет, залунали у церквах і приватних розмовах, створивши атмосферу тривожного очікування. 28 липня 1914 року розпочинається Перша світова війна, котра в народі отримала назву Імперіалістичної, боротьбою кількох імперій за світове володарювання. В ній брали участь 38 держав з усього світу. На одному боці стояв Четвертний союз, що складався з Німеччини, Австро-Угорщини, Італії та Туреччини, а на другому країни Антанти – Російської імперії, Франції та Великої Британії. В лави Російської імператорської армії терміново мобілізують мільйони підлеглих народів імперії: росіян, українців, білорусів, поляків, козаків, кавказців, середньоазіатів та ін. Понад 3,5 млн українців у російській армії і 250 000 в австро-угорській змушені були воювати за чужі їм інтереси один проти одного.

1 серпня 1914 року Німеччина оголошує Російській імперії війну. Але вже з 18 липня відбувається термінова загальна мобілізація населення призивного віку в армію. Внаслідок мобілізації запасних нижніх чинів до Російської імператорської армії було призвано 3 115 000 чоловіків у віці 25-39 років.

К.П. КОЛЕСНИК у віці 27 років як надстроковий унтер-офіцер повертається до 1-ої Гренадерської артилерійської бригади, яка входила в той час до складу 1-ої Гренадерської дивізії Гренадерського корпусу ударної IV армії Південно-західного фронту, та разом з нею направляється під Люблін.

Після перших запеклих баталій 1914 року на Південно-західному фронті проти німецьких та австро-угорських військ гренадер-артилерист підпрапорщик К.П. КОЛЕСНИК стає досвідченим та сміливим бойовим офіцером, котрі цінувалися на “вагу золота” в будь-якій армії.

Відомо, що тоді ж в ході Томашівської операції (13 (26) – 18 (31) серпня) Галіцийської битви 16 серпня 1914 року підпрапорщик К.П. КОЛЕСНИК в бою з австрійцями “под д. Хмелем за смертью капитана Стельмаховича принял взвод и своим хладнокровием и мужеством ободрил нижних чинов и восстановил во взводе порядок, который был нарушен внезапной смертью офицера”.

Саме за цей подвиг він був нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня № 12672 , але значно пізніше, про що свідчить наказ по Гренадерському корпусу № 107 від 16.04.1916 року . Даний геройський вчинок відповідав 11 пункту подвигів гідних нагородження Георгіївським хрестом згідно статуту “Про Георгіївський хрест”. В тому ж бою 16 серпня у д. Хмель Люблінської губернії брав участь і 3-й Гренадерський Перновський полк. Тоді ж багато гренадер було поранено, вбито та пропало безвісти. На початку жовтня 1914 року Головнокомандуючий арміями Південно-західного фронту генерал від артилерії М.І. Іванов (19.7.1914 – 17.3.1916) вирішує, що настав час для переходу в наступ та головною метою своїм арміям поставив переправу та оволодіння плацдармом на лівому березі р. Вісла в районі Івангорода (Демблін). Загалом директива зводилася до переправи 4-й армії, до якої входив Гренадерський корпус та 1-а Гренадерська артилерійська бригада, у Івангорода –Нової Александрії.

Саме в тих жорстоких боях загинув командир 1 дивізіону 1ГАБ полковник Микола Петрович Поморський (1861 – 1914 рр.), а командири 1-ої батареї підполковник Куколь та 2-ої батареї підполковник Зайочковський потрапили в полон. Саме 27 вересня 1914 року у Александрії, коли 1 і 2 батареї відходили до містка р. Вісли; в д. Броновиці, коли батареї були на поході абсолютно несподівано атаковані з флангу і тилу німцями, Поморський був убитий одним з перших, і тіло його залишилося у німців, оскільки батареї, не маючи нагоди розвернутися в селищі, потрапили в полон повністю. Несвіжцями (4 Гренадерський полк) тоді командував полковник М.І. Тяжельников, котрий 27 вересня 1914 року при захисті тет-де-пона мосту через Віслу у Александрії був важко поранений, одержавши за цю справу Георгіївський хрест.

Відомо, що саме тоді ж підпрапорщик К.П. КОЛЕСНИК потрапляє в полон між Івангородською фортецею та містом Новою Александрією , де зіткнення німецьких та російських військ призвело до ряду запеклих та кровопролитних боїв. Тоді ж, за його словами, були розбиті 1 Гренадерський корпус та 17 армійський корпус. В полоні перебувати було соромно та й не для того його вчили виживати в складних умовах, щоб відсиджуватися в бараках концтаборів для військовополонених, коли брати по зброї продовжують наносити нищівні удари ворожим силам. В ту ж саму ніч, коли був захоплений у полон, він разом з чотирма товаришами по зброї втікає з полону у свою частину. Саме цей вчинок знову проявив його сильні якості характеру як вольової, сміливої та рішучої людини, що не боїться небезпеки, здатна ризикувати, яка може повести за собою, вміє орієнтуватися та швидко приймати рішення в складних обставинах.

27 червня 1917 р. видається Наказ Верховного Головнокомандуючого О.О. Брусилова № 547 за яким: ударні частини (роти і батальйони смерті) першої категорії формуються в піхотних і кінних полках з охотників даного полку і є невід'ємною частиною цього полку. Точно відомо, що статутне обмундирування частин смерті носила і 1-а Гренадерська артилерійська бригада. 1 ГАБ, як “бригада смерти”, та її військові до останнього знаходились на фронті до підписання в березні 1918 р. мирного договору, ведучи неперервні бойові дії з неприятелем, тоді як інші військові формування вже в кінці 1917 р. починали самовільно кидати фронт.

Історія Гренадерського корпусу перегорнула останню сторінку на початку 1918 р., коли німці розвернули черговий наступ на російському фронті. 16 лютого 1918 р., коли переговори в Брест-Литовську зайшли в тупик, Німеччина відновила війну, перейшовши в загальний наступ від Фінляндії до Кавказу. Нею були захоплені Мінськ, Орша, Гомель і інші міста в Білорусії. А вже 3 березня 1918 р. було підписано Брестсько-Литовський мирний договір. До березня 1918 року були демобілізовані практично всі нижчі чини, 15 березня розформуванню підлягала ставка Верховного головнокомандуючого, а в кінці березня наказано було скасувати всі військові комітети, зі складу яких виділялись ліквідаційні комітети, відповідальні за здачу полкових справ та майна.

К.П. КОЛЕСНИК під час ПСВ мав військове звання підпрапорщика 1-ої Гренадерської артилерійської бригади, заслуживши найвищий унтер-офіцерський чин, який можна було досягти тоді в Російській імператорській армії, прослуживши строкову військову службу, не бувши кадровим військовим та не маючи професійної військової освіти (без навчання в кадетському корпусі або юнкерському училищі). Досвідчені та загартовані в боях підпрапорщики були прямими помічниками штаб-офіцерів, вони допомагали в керуванні та навіть навчали молодих прапорщиків та підпоручиків, котрі тільки випустилися з військових училищ та не мали досвіду бойових дій.

Скільки разів він був поранений, чи мав відпустки додому (можливо в липні – серпні 1916 р., у зв`язку з нагородженням Георгіївським хрестом відповідно наказу від 16.04.1916 р. він перебував вдома, адже вже через 9 місяців 5 травня 1917 у нього народжується дочка), чи отримав він наступне військове штаб-офіцерське звання прапорщика за свої фронтові здобутки чи встиг закінчити прискорену 4-х місячну школу прапорщиків залишається невідомим. Відомо лише, що в травні 1917 р. в метричних книгах він ще значиться як підпрапорщик і 5 травня 1917 року в с. Бобрику у нього народжується дочка Олена та 22 травня 1917 р. помирає син Марко у віці 10 років (потонув у річці).

Таким чином всі майже 4 роки війни 1914 – 1918 рр. К.П. КОЛЕСНИК воював в 1ГАБ 1 Гренадерської дивізії Гренадерського корпусу, котра захищала від австрійців Люблін, наступала на Краків і, нарешті, засіла в позиційну оборону поблизу Барановичів, де і припинила своє існування весною 1918 р. разом зі всією старою армією. Навесні 1918 року він був демобілізований з армії та повертається до рідного села Бобрик на Полтавщині.

Ставлення “революціонерів” до фронтовиків було неоднозначне, про що свідчить наступний випадок. Якось після жовтневого перевороту 1917 р. в вагоні 2 класу по дорозі в Козлов їхав капітан Олександр Васильович Фріде (розстріляний в подальшому більшовиками), фронтовик, відважний гренадер 3-го гренадерського Перновського полку, який як і 1 ГАБ входив до складу 1-ої Гренадерської дивізії. Поряд сидів член Ради солдатських та робочих депутатів, якийсь робочий, який казав: “Все, – говорить, йде у нас добре, і народ доброзичливо віднісся до перевороту, тільки проклята офіцерня сильно гальмує справу”. Тут трапилося щось несподіване для “депутата”: розвернувся наш капітан і такий вліпив йому ляпас, що той так і відкинувся на спинку дивана. “Як смієш, ти, каналія, говорити “проклята офіцерня”, коли всі ми вже пролили кров за Батьківщину, а тисячі лежать в могилах? А ти-то воював? Мабуть весь час в тилу тинявся!” “Депутат” був дуже вражений цим ляпасом, але, бачачи, що зі сторони оточуючих його офіцерів співчуття він не зустріне, почав вибачатися: “пробачте, пан офіцер, не подумавши сказав”. – “А ти подумай, а потім і говори!” - відповів гренадер.

Як фронтовий офіцер, Георгіївський авалер К.П. КОЛЕСНИК вдома був зустрінутий з повагою та пошаною. Йому було що розповісти та про що розказати, він багато бачив та багато пережив в своєму житті, а як свідчення цього на гімнастерці виблискував срібний “Єгорій”, як називали тоді Георгіївський хрест прості солдати. Майже 4 роки в окопах на передовій змінили його фізично та психологічно. То вже не був молодий юнак, який шукав як себе проявити, він залишився в минулому. Перед односельцями постав зрілий мужній чоловік, з впевненим поглядом своїх немигаючих сірих очей. Начебто щось гротескне вгадувалося в його широкому обличчі, а постать видавала людину, котра багато пережила в своєму 30-літньому віці. А головне – це була впевненість, упевненість в своїй рішучості, коли він широкими кроками міряв землю предків, землю рідної Полтавщини, ногами обутими в військові хромові чоботи, роздивляючись зміни, що сталися в рідному селі за довгі роки війни, коли він був далеко звідси…

Село змінилося, багато земляків не повернулося живими, а інші прийшли покалічені шрапнеллю та посічені шаблями, з відірваними руками чи навіть без ніг. Відбулася революція, змінилася влада. Що буде далі? Чого чекати? Навіщо взагалі було проливати кров за державу, котрої вже не існує? І тут його осінила думка, на давньому сільському цвинтарі біля могили матері, вклоняючись її праху, Каленик пообіцяв – “тут лежать мої пращури, тут їхня земля, земля, котру вони передали мені, на котрій зростають мої діти і тепер моєю метою стане захищати її…”.

Тоді ж він був влаштований у Гетьманську варту, яка створювалася в повіті, Дігтярем Данилом Митрофановичем , який працював земським фельдшером в с. Бобрик по Бобрицькій волості та фельдшером Гадяцької земської лікарні і мав тісний зв’язок з Гадяцьким повітовим старостою Мельниковим Пилипом Івановичем (у минулому – голова земської управи Гадяцького повіту, дворянин, поміщик Гадяцького району, почесний мировий суддя та ін. ). Дігтяр Д.М. був уповноважений по району по садибах поміщиків Масюкових. Зі слів самого К.П. КОЛЕСНИКА сам він працював діловодом, але в якій адміністративно-територіальній одиниці Гадяцького повіту невідомо. Зі слів односельців, його часто бачили „верхи на коні при зброї”.

Після 14 грудня 1918 року, коли владу П. Скоропадського було скинуто військами Директорії, К.П. КОЛЕСНИК від'їжджає у місто Ромни, де переховується під прізвищем брата Д.М. Дігтяря, Андрія Митрофановича, від переслідувань його петлюрівцями, як агента гетьмана. Він був змушений це зробити, бо з його слів „вони мене та Дігтяря Данилу Митрофановича хотіли розстріляти з приходом до влади, але Дігтяря все ж таки петлюрівці розстріляли”.

Ось як це відбувалося за спогадами дочки Д.М. Дігтяря: “приїхали на підводі військові і сказали, що батько, як лікар, повинен надати допомогу їх пораненим. Домробітниця Горпина каже, що батько дуже просив дозволу побачитися з сином, який зараз в полі, але йому не дозволили, сказали, що поранені не можуть чекати. І батька відвезли. Наказ на ростріл дав директор 4-х річної школи Спічак. Вони відвезли його на крутий берег річки, говорили, що батько просив відпустити його, не робити дітей сиротами, обіцяв викуп. Але у них був суворий наказ - розстріляти. Коли один почав стріляти, у нього вийшла осічка, батько кинувся з обриву і поплив. Тоді підбіг інший, почав стріляти. Підпливаючи до протилежного берега, батько обернувся, і кулі потрапили йому в скроню. Дмитрик бачив рани від цих куль. Ми навіть знаємо прізвища тих бандитів, які розстрілювали батька: один Крупський, а інший Бишків. Крупського потім убили, як передавали мамі. Під час похорону в селі йшла стрілянина між селянами і, здається, петлюрівцями”. Тижні за два до цього коли Данило Митрофанович разом з сином Дмитром вечеряли перед вікном при світлі лампи, у вікно кинули бомбу, лише через те, що вона потрапила не у вікно, а в раму, било вбито лише собаку Розбія та повилітали шибки з вікна. У 1970 р. в с. Бобрик було встановлено пам'ятник-бюст Д.М. Дігтярю.

Лютою смертю загинули в Гадячі у ці дні місцевий голова дворянства граф Сергій Михайлович Капніст і голова Гадяцької земської управи Пилип Іванович Мельников. Останнього спочатку було оскальповано збожеволілим від крові натовпом, а потім схоплено за ноги і розірвано навпіл.

На початку 1919 р. К.П. КОЛЕСНИК вирушає до Кубані, яка входила в той час у склад Української держави, де деякий час мешкає в станиці Брюховецькій . Причини перебування його там та діяльність залишаються невідомими дотепер (за припущенням, він встає або до лав білогвардійської Добровольчої армії, або до лав Кубанських козачих сил). Хоча в ті часи смути багато хоробрих людей з різних частин Російської імперії, що розпалася, стікалося звідусіль саме до Кубані, котра була нащадком Запорізької Січі на теренах Росії та символом вольниці, з метою пошуку своєї правди та долі.

Відомо, що у другій половині 1919 року К.П. КОЛЕСНИК добровільно вступає в ряди Робітничо-селянської Червоної Армії в 15 Сиваську стрілецьку дивізію, яка до 1921 р. називалась 15 Інзенською стрілецькою дивізією . Там він як досвідчений офіцер-артилерист служить при управлінні 2-го артилерійського дивізіону. Дивізія брала участь в розгромі інтервентів і білогвардійців на різних фронтах Громадянської війни.

В грудні 1921 року червоноармієць К.П. КОЛЕСНИК демобілізується з лав РСЧА, як він тоді думав, що “кров’ю спокутував своє минуле та в нелегких умовах заслужив право на гідне мирне майбутнє” і повертається до рідного села Бобрик. Він давно вже мріяв пожити спокійним сімейним життям. Роки війн та поневірянь виснажували та устарювали всих. Народ вже втомився від постійних вибухів снарядів, свисту куль, палаючих хат, масових розстрілів, незаконних експопріацій білими, червоними, анархістами та іншими повстанськими загонами. Коли населені пункти по-кілька разів переходили з рук в руки, коли брат йшов на брата, або син на батька. Епідемія масового божевілля торкнулася усіх. Адже часто в Громадянську війну в протилежних таборах воювали близькі родичі, які при збройному зіткненні без зазріння совісті вбивали один-одного, про що М. Шолохов описав у відомому романі “Тихий Дон”, який кілька разів був вже екранізований. Знищувалися цілі соціальні групи (стани): офіцери, духовенство, козаки, інтеллігенція, дворяни та ін. На штиках “червоних дияволів” торжествували мракобесіє та середньовічний декаданс. Наприклад, ще й зараз можна побачити в підземеллях Полтавського Хрестовозвиженського монастиря на стінах ікони без голов, які відрізали комуністи, задля того щоб вони краще лягали на підлогу, в якості помосту для танцмайданчиків. Помутніння розуму народу призводило до поступової деградації населення та розрухи, яке відкидало розвинуту країну на кілька десятиліть назад, що потребувало ще багатьох років для відновлення її людських та матеріальних ресурсів.

Так закінчується 8-річний життєвий період „боротьби та пошуку правди” К.П. КОЛЕСНИКА. Та все тільки починалося... Про період життя К.П. КОЛЕСНИКА з 1922 по 1939 роки дуже мало відомостей. Напевно, він займався сільським господарством та жив як звичайна сімейна людина. Головним його заняттям за документами було хліборобство, а за станом в промислі він значиться як хазяїн. Як до, так і після революції, він значиться як селянин-бідняк, який ніколи не користувався найманою працею та не мав ніяких надлишків сільського виробництва.

Згідно посвідчення №7 по книзі обліку кінських володарів за № 695 відомо, що він має коня 6 років гнідої масті зростом 2 аршина та 1 вершок, який для служби у війську не придатний. Кінь був оглянутий та прийнятий на облік 7 грудня 1921 року . А вже 26 грудня 1922 року він пише заяву в військовий стіл при Бобрикському волісполкомі про зняття його з обліку, у зв’язку з тим, що той пав. Можливо це саме той кінь, на якому К.П. КОЛЕСНИК з’являвся верхи при службі в Державній варті П. Скоропадського в 1918 році та на якому він воював в Громадянській війні.

В 1923 році у К.П. КОЛЕСНИКА народжується син Іван. Далі за смертю дружини у 1923 році внаслідок запалення легень, він одружується вдруге приблизно в 1924-25 роках на її рідній сестрі – ХОМОВИЧ Степаниді Ільківні (11.11.1890 – 1977 рр.), котра була вже вдовою з 3 дітьми (Андрій (1909 р.н.), Василь та Трохим (1912 р.н.), дочка Векла померла від віспи (1915 – 1917 рр.)), яких він усиновлює.

Перший її чоловік Роман Мойсеєв Хомович 1 жовтня 1888 р.н. (одружилися 25 січня 1909 року) загинув або під час Першої світової війни 1914 – 1918 рр. чи Громадянської війни 1918 – 1921 рр. Так, наприклад, відомо, що його старший брат Хомович Сергій Мойсеєв (1885 – 1920 рр.), згідно Книги пам`яті Омської області, як сторож центральної Пушкінської бібліотеки в м. Омську був заарештований 31.07.1920 р. та засуджений 30.10.1920 р. Омським губревтрибуналом, за службу в Білій армії адмірала О.В. Колчака, до 3 місяців позбавлення волі в концтаборі із застосуванням примусових робіт . В 1920 р. його мабуть там і було розстріляно.

У 1926 році в них народжується перша спільна дочка Агафія, у 1930 – дочка Уляна, у 1932 – син Микола. Тоді ж, в перші роки радянської влади, всі пересвідчились в жорсткій Сталінській тоталітарній системі, яка не щедали нікого, а навпаки заганяла людей в такі страшні рамки страху та безнадії, котрі переслідували їх та їхні сім`ї все подальше життя. Навіть, якщо людина була не виннна, всеодно її могли заарештувати та позбавити волі, або знищити за помилковими наклепами, котрих ніхто тоді дуже не перевіряв. Так відомо, що у 1925 році та загалом 3 рази К.П. КОЛЕСНИК був позбавлений виборчих прав (права обирати та бути обраним) та переслідувався радянською владою за помилковими звинуваченнями колишнього голови сільради с. Бобрик Шаблія („був викритий як офіцер Петлюри та ворог радянської влади”). Це свідчить про недостатню обізнаність колишніх місцевих органів влади та пересічних мешканців сіл і містечок України з питань політичних подій на Україні в часи Української революції 1917 – 1921 рр. та їх упереджене ставлення до інакомислячих. А К.П. КОЛЕСНИК мав власну думку та переконання, котрі відрізнялися від провладних та не боявся їх відстоювати. Пробудження українського патріотизму та боротьба за волю в ті часи сприймалися радянською владою як буржуазний націоналізм та контрреволюція, а всі учасники підлягали переслідуванню та репресіям.

Також у 1928 році його син Антон був убитий після того, як випадково став свідком крадіжки лісу в Гадяцькому лісництві Лисенком, Довганем та ін., тоді було небезпечно залишати живим того, хто бачив занадто багато.

Начебто мирне життя виявлялося зовсім не таким. К.П. КОЛЕСНИК не розумів, що ж відбувається – на фронті було значно легше, хоч ти кожну хвилину й ризикував життям, ти знав хто ворог, а хто свій. Тут же, зараз, вдома начебто рідні, земляки виявляються прихованими ворогами, готовими знищити тебе та твою сім`ю за додатковий кусень хліба чи вигідну посаду. Невже це навмисна політика країни “Совєтов”, – думав він, – але для чого? Лише дурень або божевільний стане знищувати свій народ... А попереду ще були примусові колективізація, розкуркулювання та депортація сільського населення в 1929 – 1930 рр., індустріалізація 1930-х рр., Голодомор 1932 – 1933 рр., репресії 1937 – 1938 рр., Друга світова війна 1939 – 1945 рр., знову голод 1947 р., які забрали життя мільйонів українців.

Знову починаються сталінські репресії та гоніння на інакомислячих, які в історії отримали назву Великий терор, коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності. Інша поширена назва цього історичного періоду, “Єжовщина”, пов'язана з тим, що керівником НКВС у той час був Микола Іванович Єжов. Якщо репресії кінця 1920-х – першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1936 – 1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. Задля покращення “сталінської опричнини” спеціально створювалися особливі трійки НКВС, які мали право самостійно виносити позасудові вироки та, для яких встановлювалися навіть певні ліміти з «Першої категорії» (розстріл), і з «Другої категорії» (заслання в табір на термін від 8 до 10 років) вироків. Спочатку відбувалась чистка партії, потім репресії в армії, далі – чистка всередині НКВС, репресії відносно іноземців й етнічних меншин, терор у таборах ГУЛАГа й в'язницях особливого призначення і, наприкінець, репресії самих виконавців, під які потрапляє й головний їх виконавець Микола Єжов, розстріляний 4 лютого 1940 року.

У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Й. Сталіна від імені ЦК ВКПб заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Суханівка" існувало не менше 52 видів катування.

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів. Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в УPCP від репресій у 1927 – 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Відомо, що в 1937 році Свято-Покровська церква с. Бобрик, яка мала давню та цікаву історію, радянською владою була закрита і розграбована. Чудотворну ікону Божої Матері (Володимирську), яка була перенесена сюди з колишнього Бистрицького дівочого монастиря та була головною святинею храму, на очах у жителів села по звірячому розрубав сокирою один з представників місцевої влади. Саме в 1936 – 37 рр. за свідченнями К.П. КОЛЕСНИКА більшовики спалили все його домогосподарство, можливо за перешкоджання втілення наруги над храмом своїх пращурів та осуд їхніх дій. Тоді ж 15 жовтня 1937 року були заарештовані та піддані репресуванню духівники храму: священник Яковець Дмитро Володимирович (1873 – 1937 рр., розстріляний), псаломщик Безпояско Василь Мусійович (1887 р. н., до 8 років позбавлення волі), староста церкви Блоха Тихон Федорович (1886 р.н., до 4 років позбавлення волі).

1 вересня 1939 року розпочинається Друга Світова війна. Відомо, що в тому ж 1939 році К.П. КОЛЕСНИК був засуджений народним судом в м. Гадячі за ст. 90 КК УРСР 1927 року (самоуправство) до 2 років позбавлення волі „за хуліганство” після того, як публічно образив на сільських зборах голову Бобрицького сільвиконкому Заїку Власа Матвійовича. За спогадами очевидців він – “посперечався за політику”. Покарання К.П. КОЛЕСНИК відбував у м. Житомирі. Цим вчинком він показав, що не хоче коритися цькуванню та переслідуванню з боку радянської влади його самого та його сім’ї та в котрий раз продемонстрував свою принциповість, сміливість та тверду життєву позицію нескореної та вільної людини. Ці особистісні якості були сформовані та загартовані роками боротьби під час різних війн та конфліктів.

22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку гітлерівська Німеччина нападає на СРСР.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних в’язнів у тюрмах Правобережної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення всіх в’язнів без огляду на те, які звинувачення проти них висувалися. Невідомо яким чином К.П. КОЛЕСНИКУ вдалося залишитися живим. Але в 1941 р. він повертається живим до рідного села Бобрик та працює звичайним городником. Адже місцеві колгоспи збереглися, але стали називатись “Громадськими дворами”. У постанові німецького імперського уряду від 15 лютого 1942 року та виданому на її виконання наказі рейхсміністра А. Розенберга колгоспний лад на Україні скасовувався, і на базі колишніх колгоспів створювались громадські двори та замість ланок створювалися “десятидвірки”. Як і в колгоспі, люди були зобов’язані ходити на роботу та обробляти землю, яка їх годувала.

“Влада, історики, письменники та публіцисти в післявоєнні роки немало потрудились, аби огульно облити гряззю всіх, хто волею долі опинився на окупованій території …” – пише Ф.Т. Моргун . “Радянською цензурою ця тема була закрита. Засоби масової інформації в післявоєнні роки, до самої хрущовської відлиги в кінці п’ятдесятих років, писали тільки про зрадників-старост (хоча більшість з них були людьми порядними …), поліцаїв, чорнили всіх, хто не за своєю виною опинився під окупацією. А життя багатьох мільйонів людей в ті страшні роки до сих пір об’єктивно не описане і не розказане”.

На захопленій території України нацистами було утворено декілька територіальних об'єднань. Територія Гадяцького району адміністративно входила в межі рейхскомісаріату «Україна», утвореного згідно декрету від 20 серпня 1941 року, у межах якого було встановлено чотирьохступеневий адміністративно-територіальний поділ.

Територія Гадяцького району входила до складу генерального округу: 1) Київський – до складу якого входили сучасні Київська, Полтавська області та Дніпропетровська, які поділялися на 2) області, округи або райони, а ці в свою чергу на 3) сільські общини та уїзди, 4) села та інші дрібні населені пункти. Кожна генеральна округа поділялася на 20—30 районів з населенням у 150—200 тис кожен. На чолі району (гебіту) стояв гебітскомісар – обов'язково рейхснімець. Йому підпорядковувались усі цивільні місцеві органи влади. Він мав надзвичайні повноваження та широкі адміністративні права. Ним видавалися обов'язкові постанови, накази та розпорядження, що регулювали життя в межах району. Владу в селах представляли сільські бургомістри або старости сіл, що призначалися районними комісарами. У великих селах інститут окупаційної влади уособлювали коменданти або представники гебітскомісарів.

На всій окупованій території були створені районні, волосні та сільські управи, що виконували функцію допоміжних місцевих установ та уособлювали окупаційну владу на місцях. Районні управи очолював голова району, що обирався з місцевого населення. За своєю компетентністю райуправа була виконавчим органом німецької адміністрації, сприяла стягненню податків і зборів з місцевого населення, відправці молоді до Німеччини, відала справами місцевого господарства в межах району. В своїй структурі вона мала такі основні відділи: загального управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів, охорони здоров'я, ветеринарний, фінансовий, будуправління, промисловий, постачання і забезпечення робочою силою та пропаганди. Сільські управи утворені з метою зміцнення влади на місцях, були надзвичайно обмеженими в своїх функціях. Основним обов'язком голови сільської управи був нагляд за стягненням податків і зборів, мобілізація всіх місцевих ресурсів на користь окупантів. Для виконання вищеназваних завдань, в своєму розпорядженні сільські управи мали сільську поліцію. За характером своєї діяльності вони були позбавлені можливості самостійно вирішувати будь-які питання, що стосувалися політичних та суспільно-господарських справ і лише доводили волю окупантів місцевому населенню та були виконавцями розпоряджень гебітскомісарів. Кадри для окупаційної адміністрації підбиралися, як правило, з числа людей, які були репресовані радянською владою або зазнали від неї тих чи інших утисків. Уся система окупаційної влади трималася на страхові і насильстві, від яких ніхто не був застрахований, навіть представники допоміжної української адміністрації.

У березні 1942 року К.П. КОЛЕСНИКА поставили працювати писарем сільської управи німецького уряду. В цей час посадові обов’язки старости села до травня 1942 року виконував дехто за прізвищем Кобзар (“имени и отчества его не знаю”), який був згодом заарештований поліцією та переданий в жандармерію.

А вже 5 травня 1942 року загальними зборами односельців більшістю голосів з усіх кандидатур К.П. КОЛЕСНИК був обраний на посаду старости села, на якій пропрацював рік, до травня 1943 року. Іншого варіанту у нього не було, хоча він і знав, що займає посаду смертника. Адже якщо окупанти організовували "вибори" старости і названий чоловік відмовлявся від "почесної" посади, його нещадно карали. Так, наприклад, в листопаді 1941 року був розстріляний житель села Хомутець Миргородського району за те, що відмовився працювати старостою громадського двору: таку ж кару поніс Іван Сидорович Петренко із с. Пришиб Шишацького району за відмову бути старостою сільуправи.

Від обласного комісара приїздила вербувальний комісар Захарова, котра агітувала молодь на роботи до Німеччини. Всього поїхало 48 мешканців с. Бобрик, із них син К.П. КОЛЕСНИКА – Іван Каленикович КОЛЕСНИК 1923 року народження, який вже з листопада 1942 р. перебуває в Німеччині.

В 1942 році з німецького полону та оточення до села повертається приблизно 150 – 200 односельців червоноармійців, які продовжують спокійно мешкати в селі та займатися мирною працею. Взимку 1942 та 1943 років місцева поліція залучається до облав на партизан в Московському Бобрику та Великих Будищах, але за словами К.П. КОЛЕСНИКА, безпосередньо діє без його вказівок, а за наказами німецьких офіцерів. Зі спогадів односельців К.П. КОЛЕСНИК на посаді старости допомагав радянським партизанам, переховуючи поранених партизан на найближчих хуторах. Через це К.П. КОЛЕСНИК потім буде заарештований німецькою поліцією та переданий до рук жандармерії. Так в Гадяцькому районі в той час діяли підпільний райком партії та партизанські загони (7 партизанських загонів загальною чисельністю близько 150 чоловік). Плішивецький загін (командир – С.І. Мартиненко), який мав охороняти Полтавський підпільний обком партії і друкарню, базу яких було обладнано в с. Плішивець, яке розташоване якраз навпроти с. Бобрик на правому березі р. Псьол , майже весь загинув у кінці 1941 року.

Свято-Покровський храм с. Бобрик, який був закритий радянською владою ще в 1937 р., в 1942 році за сприяння старости К.П. КОЛЕСНИКА був відремонтований і знову відкритий для богослужіння.

12 травня 1943 року К.П. КОЛЕСНИК був знятий з посади старости та заарештований німецькою поліцією і переданий в жандармерію м. Гадяча. Знову в котрий раз він стає жертвою та заручником обставин, які знов, ніби навмисно, діють проти нього. Цього разу звинувачення стосувалися невиконання наказів гебітскомісара Біллінгера із видачі активістів, комсомольців, кандидатів та членів партії в розпорядження німецької жандармерії, в ненаданні свідчень про них та в незабезпеченні присадибними ділянками німецької адміністрації. Також К.П. КОЛЕСНИКА звинувачували у тому, що він не виїхав з німецькими частинами з села під час відступу взимку 1943 року та підозрювався в пособництві радянській владі.

Скаргу на нього подали агенти жандармерії Скоробагатський Кирил Тихонович (в минулому староста), Криворучко Михайло Іванович (в минулому розкулачений голова кооптовариства) та Лисак Матвій Петрович (в минулому голова колгоспу ім. Т. Шевченко), які співпрацювали з німецькою владою та згодом втекли з ними у вересні 1943 р. на захід.

Один місяць К.П. КОЛЕСНИК проводить в гадяцькій жандармерії та 2 місяці використовується на лісничих роботах в Гадяцькому лісництві. Був випадок коли його, за спогадами дочки Уляни, вночі вже везли вішати та якоюсь дивовижною силою ця спроба не реалізувалась. В матеріалах справи залишилися його листи до шефа району та гебітскомісара з проханням перегляду його справи датовані 1 червнем 1943 року, які він через свою дочку Олену передавав Захаровій. Один лист написаний в липні 1943 р., в якому говориться, що “строк мій в середу вечером 21-го числа”, можливо мається на увазі вже назначена дата страти. Лише чудом К.П. КОЛЕСНИКУ вдається звільнитися з-під варти жандармерії... Під час ув`язнення обов’язки старости села виконувала інша людина – Іван Павлович Нонка.

Вже 9 вересня 1943 року село Бобрик остаточно було визволено від німецько-фашистських загарбників радянськими військами . Виконуючий обов’язки старости та поліцаї відступають разом з частинами вермахту на захід, але К.П. КОЛЕСНИК, не вважаючи себе винним в злочинах перед односельцями, залишається в рідному селі. Саме того ж дня К.П. КОЛЕСНИК вже вкотре, як ворог радянської влади, був заарештований на подвір’ї власного будинку відділом Контррозвідки “Смерш” 40-ї армії та утримується в КПЗ Гадяцького РВ НКВС.

Чому він не тікав в цей раз? Як раніше з німецького полону в 1914 р., після повалення уряду гетьмана в 1918 р., після заколоту денікінців на Кубані в 1919 р., після прориву фронту РСЧА взимку 1943 р., як виплутався з-під жандармського арешту німців влітку цього ж року? Чому не спрацювали підсвідомі механізми захисту, котрі ніколи ще не підводили старого вояка в буремні роки імперіалістичної та громадянської? Невже вичерпалися ресурси? Мабуть справді. Роки життя під постійним тиском, постійна небезпека далися взнаки. Адже щодня його життя висіло на волоску, котрий міг обірватися будь-якого дня стукотом прикладів гвинтівок в двері його хати, пострілом через шибку завішеного вікна, або арештом за ще невідомо якими звинуваченнями, котрі спритно встигала вигадувати нова влада.

В анкетних даних на К.П. КОЛЕСНИКА вказано його соціальне походження – із селян-бідняків, колгоспник, освіта – 4 класи, безпартійний, українець, громадянин СРСР, склад сім’ї на момент арешту тощо. В 1918 р. працював в поліції при гетьманській владі на посаді діловода, в 1919 р. ховався в м. Ромни під прізвищем Дігтяра, а потім виїхав на Кубань. Пробравшися в ряди Червоної армії в 1921 р. був демобілізований. Радянською владою позбавлявся виборчих прав, а в 1939 р. був судимий за публічну образу голови сільради. Особливі зовнішні прикмети: зріст вище середнього, блондин, очі сірі, сутулуватий. Також наявний акт опису майна К.П. КОЛЕСНИКА від 27 листопада 1943 р., в якому зазначені: дім вкритий соломою (один, 75% придатності), сарай вкритий соломою (один, новий), картопля (1000 кг), ячмінь (50 кг). При цьому наявна розписка дружини ХОМОВИЧ Степаниди Ільківни, про те, що перераховане майно вона обіцяє зберігати в недоторканності.

За його свідченнями в Червоній армії перебувало 2 його синів та ще 1 був розстріляний німцями. Так, відомо, що син його дружини від першого браку червоноармієць Хомович Василь Романович в 1941 р. потрапив в німецький полон, з якого повернувся додому живим в 1942 р., але після чергової мобілізації восени 1943 р. вже гине на фронті. Іще з двох усиновлених ним дітей – Андрій Романович (1909 р.н.) був повішений німцями, живим залишився лише Трохим Романович (1912 р.н.). Всього в Україні з 1943 до 1957 р. за співпрацю з німцями було заарештовано 93 960 осіб (в цілому по СРСР за період з 1943 до 1953 рр. – понад 320 тисяч). Поряд з санкціонованими владою арештами та стратами мали місце самосудні розправи, здійснювані колишніми підпільниками, партизанами чи військовослужбовцями. Покаранню підлягали, насамперед, ті, хто належав до поліції, працював в адміністрації, а також жінки, що мали статеві зносини з німцями. Найбільш масштабними і жорстокими радянські репресії були в момент повернення радянської влади до того чи іншого населеного пункту. Приміром, в самому лише Харкові впродовж кількох тижнів під час звільнення міста радянськими військами навесні 1943 р. органами НКВС, які слідували за армійськими частинами і здійснювали політичну “зачистку” території, було розстріляно не менше 4 тис. осіб – майже 4% населення, яке на той час залишилося в місті.

В радянські часи вже саме тавро “колабораціоніст”, «староста», “поліцай” було страшним та стигматизувало людину та всю його сім`ю, як ворогів народу. Але мудрий народний вислів: «Не вір словам, а вір ділам!», розставляє все на свої місця. Адже головне – це вчинки людини, які закарбовуються в людській пам`яті і за якими й судять про неї наступні покоління. Не таємниця, що деякі поважні радянські чиновники та військові під час ВВВ, ховаючись за гордою назвою “визволителів”, нерідко вчиняли моральні та кримінальні злочини як проти свого народу, так і проти народів, які їм доводилося визволяти.

Підтвердження цього вислову є встановлений пам'ятник вже в XXI ст., за одностайної ухвали сходу села на гроші, зібрані людьми, у Вінницькій області в селі Високе Крижопільського району Олексію Антоновичу Миронюку, який був сільським старостою в роки війни. Миронюк – учасник Першої світової війни, був в полоні, де і вивчив німецьку мову, а потім повернувся в село. Після повернення додому господарював у власному обійсті. На фронт Другої світової війни не був мобілізований через старечий вік. Коли в село прийшли німці, Миронюк як людина в селі авторитетна, який до того ж вільно володів німецькою мовою, і був призначений старостою. Але він не був старостою, що прислужував фашистам. Виконував він свої обов'язки без особливого завзяття, з великою користю для односельців, допомагав уникати вивезення до Німеччини, рятував від розстрілів. Також рятував солдатів Червоної Армії, мав зв’язок з партизанами, які переховувались у ближніх лісах, допомагав їм із провізією.

А незабаром вчинив свій головний життєвий подвиг – врятував Високе і всіх його жителів від знищення карателями. Трапилося це після того, як двоє радянських військових, які відстали від своєї частини і заліковували рани на горищі сараю, вбили німецького полковника і зникли в невідомому напрямі. Відповідь же за теракт довелося тримати ні в чому не повинним селянам, яких окупанти зібрали в центрі села для розстрілу та вже почали спалювати хати. І тоді до гітлерівців звернувся Олексій Антонович Миронюк і почав їм німецькою пояснювати, що ніхто з жителів села не винен у смерті офіцерів, що всі селяни безоружні. Став благати, аби відпустили всіх додому, а він ручається за них. Німці, накінець взяли це до уваги, аргументи мудрого сивочолого українця подіяли на “арійців”, і ті через півтори години відпустили сільчан, хоча половина їхніх хат вже і згоріла.

Ймовірно, тому він і не пішов разом з фашистами на захід, хоч у нього така можливість і була, думав, що доведе відповідним органам свою правоту, та і люди вступатимуться за нього. Але прибулі вслід за визволителями енкаведисти розбиратися ні в чому не сталі – вивели “гітлерівського посібника” в поле за село і без суду і слідства розстріляли...

Так само, як описує Ф.Т. Моргун, поставилися каральні органи радянської влади в його рідному селі на Донеччині до їхнього старости Сердюка Гаврила Павловича, котрий чесно та віддано служив не німецькому урядові, а своєму народу . Він нікого не видавав гестапо, спасав молодь від угону в Німеччину, його два сина ще з 1941 р. воювали в Червоній армії. У вересні 1943 р. його разом з іншими визволеними односельцями мобілізували на фронт, де він в перших же боях втратив ногу. Вже калікою його заарештовують вдома за наклепом як ворога народу та садять до тюрми, де він через місяць і помирає, не витримавши незаслуженої образи та приниження. А скільки тисяч їх було по всій Україні та бувшому СРСР зраджених, закатованих, репресованих відданих “служителів свого народу”, які отримали в радянських паперах принизливе кліше “вороги народу”...

1 квітня 1944 року К.П. КОЛЕСНИК вироком військового трибуналу військ НКВС Полтавської області був засуджений за скоєння злочину, передбаченого ст. 54-1 “а” КК УРСР (зрада Батьківщині) та ст. 2 Указу ПВР СРСР від 19 квітня 1943 року до 15 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією всього майна . Покарання К.П. КОЛЕСНИК відбував в ВТТ ГУЛагу, що розташовувався в далекому м. Тобольську Тюменської області, звідки вже неможливо було втекти. Саме в тих місцях Сибіру куди зазвичай за всіх часів засилалися неугодні владі вільнодумці та непримиренні віддані ідеї за волю представники різних національностей та верств населення Російської імперії. Саме до Тобольську у 1672 року був засланий за наказом російського царя легендарний український козацький полководець, борець за свободу, кошовий отаман Запорізької Січі, якого татари називали за його військові вміння “урус-шайтаном” Іван Сірко (1610 – 1680 рр.), якому потому дивом пощастило повернутися живим до України. Також, у липні 1687 року підступно зраджений І. Мазепою, був заарештований та засланий до Тобольську і Самойлович Іван Самійлович, гетьман України у 1672 – 1687 рр. (через своє соціальне походження прозваний в народі “Поповичем"), де він і помер 1690 року.

9 травня 1945 року закінчується радянсько-німецька війна з загальними втратами 27 млн. життів радянських людей, з них, щонайменше 5,3 млн українців, або один із кожних шести мешканців України загинув. 2,3 млн українців було вивезено для примусової роботи до Німеччини. Нацистська ж Німеччина втратила за 1941 – 45 рр. – 13 млн 448 тис осіб. Це була ціна перемоги. Але ще й досі не підраховано прямі втрати від своїх же загороджувальних загонів, кількості “гарматного м`яса”, в якості якого виступали штрафбати та мобілізовані жителі із звільнених окупованих територій (так звана, “чорна піхота”), котрих без зброї та спорядження гнали на пряму смерть, форсувати Дніпро, штурмувати німецькі дзоти, кулеметні гнізда або закопані танки, масових розстрілів місцевого населення як шпигунів, ворогів народу та інших втрат та кривд, яких зазнав український народ під час ВВВ за звинуваченнями, котрі спритно встигала вигадувати радянська влада.

Кремлівська верхівка взагалі апріорно вважала всих українців зрадниками та колабораціоністами, бо вони волею долі опинилися в глибокому тилу частин вермахту на окупованій території (до уваги навіть не бралося, що вони були залишені напризволяще тікаючими радянськими партійними чиновниками, котрі рятували, в першу чергу, своє життя та майно). Відповідно в цьому вони були винними й тому каральні органи НКВС радянської держави не щадили нікого при звільненні України в 1943 – 1944 рр., мобілізуючи та гонячи, як худобу на смерть, навіть підлітків та немічних стариків. Найбільш розповсюдженою причиною вибуття з лав Червоної армії, як тоді вказувалося, було “пропав безвісти”. Тобто був убитий, але не захоронений. Саме тому ще й досі лежать непохованими кістки багатьох українців по ярам та болотам, по лісам та полям, на дні річок та озер. Адже так було простіше, про мертвих не було сенсу турбуватися, лише тисячами виписувалися скупі похоронки з однаковим змістом: “Пропав безвісти!”. І лише рідні вірили та чекали, що їх батько, син, чоловік чи брат, можливо вижив та от-от повернеться додому. Вигадували самі-собі різні історії, що начебто потрапив в полон, що в оточенні, що можливо живий. І навіть після війни, коли пройшло вже 10, а то й 20 років, вони виглядали з-за двору, чи не йде він такий рідний та близький, й боялися, що не впізнають його через стільки років. А по ночах, щоб не бачили, ридали навзрид над пожовклими скупими похоронками, розуміючи, що він вже так ніколи і не переступить порогу рідної хати... Так жили ті, хто відчув на собі горе війни та умови виживання на окупованій території, мільйони українців, білорусів, прибалтів, татар, молдаван, які віддали найцінніше, що було в них, це – життя своїх близьких чи то на жернов війни, чи то в радянські табори для катування своїми ж...

Очевидець тих подій пригадує: “…Інший дід мав порок серця та білий білет (синів при швидкій ходьбі) тому призвали його до війська у 43 після того як у село ввійшла червона армія. Призвали разом з сотнею дідуганів яким було за 60 та хлопчаками яким часто густо ледве виповнилось по 16. (Інших чоловіків в селі не було). Одним з таких хлопчаків був його племінник що мав на той час 16 років та був сиротою… Так от призовників доправили до Магдалинівки де знаходився військовий табір куди збирали чоловіків з усього району. Про це відомо з одненького листа діда, лист в родині зберігається. В тому листі ще трохи було про те що всі забрані з сел люди такі самі вояки як дід та племінник. Після того як вони були зібрані всіх їх без навчання, зброї, одностроїв перевезли через Дніпро на захоплений плацдарм та наказали рити окопи. Ранком наступного дня почалось масоване бомбардування та гарматний обстріл. Дітлахи не витримали та повискакували з окопів, тих кого не вбило бомбами та снарядами розстріляли з кулеметів бійці заградзагону. Діди всиділи в окопах і були почавлені в них німецькими танками. Через два тижні на всіх чоловіків яких забрали з села прийшли похоронки або повідомлення «зник без вісті». За офіційними бумажками – «зник без вісті» це для того щоб не платити грошей дружині та дітям”.

Так за загальними оцінками кожен рік в радянських таборах вмирало близько 10% ув`язнених, усього за всі роки загинуло 15 – 30 млн. ув`язнених ГУЛагу. 1 грудня 1949 року К.П. КОЛЕСНИК також помирає на далекій чужині в Тобольській тюрмі №3 УМВС по Тюменській області у віці 62 років, не доживши до смерті Й. Сталіна лише 3 років та 3 місяців (5 березня 1953 р.), загальної амністії 27 березня 1953 року та відлиги, яка наступила в країні потому. Зі слів його близьких – це були важкі часи як для нього, так і для його сім’ї. За спогадами дочки К.П. КОЛЕСНИКА Уляни, близькі в ці часи “як діти “ворога народу” багато натерпілися”. В поодиноких листах, які він писав до рідних в с. Бобрик, вказував про недоїдання, холод, нелегкі умови життя, важку працю. Післявоєнні роки відобразились і на побуті пересічних мирних жителів визволених сіл та містечок України, особливо голод 1947 р. Саме тому в далекий Сибір дружина та діти могли вислати посилкою лише гарбузове насіння та сушку фруктів, якими харчувалися й самі.

Що сталося? Чому він не протримався трохи довше, адже міг ще повернутися живим додому та зустріти в спокої старість, дожити до 70 чи 80 років, а то й і довше, що не було рідкістю на Полтавщині. Адже поверталися додому й ті, котрим давали й по 20 й 25 років таборів, забували старе, починали нове життя... Були й такі, котрі співпрацювали з адміністрацією таборів та отримували за це певні переваги, краще харчування, полегшені умови життя і праці, тощо. Але цей шлях точно був не для нього! Тоді – втеча? Але куди тікати, де переховуватися? В безкраїх тенетах тайги далеко не втечеш і навіщо, – можеш так ніколи і не дістатися на рідну Україну! Залишається лишень третій шлях – не скорятися, терпіти, берегти сили, для того щоб вижити, дочекатися свого часу та повернутися живим! Але, нажаль, не було вже сил, тіло стогнало посічене шаблями та кулями, понівечене допитами та й вік вже давався взнаки...

27 березня 1953 року був виданий указ Президіума Верховної Ради СРСР про амністію, по якому протягом наступних трьох місяців вийшла на свободу майже половина ув`язнених таборів ГУЛагу (приблизно 1 200 000 з 2 500 000 чоловік). Але очікуване звільнення «політичних», яке не проводилося, призвело до їх колективних виступів (Воркутинське повстання, Норильське повстання, Кенгирське повстання ув`язнених). Ці події прискорили створення комісій, які повинні були перевірити справи «політичних» ув'язнених. Протягом двох років (з початку 1954 до початку 1956 років) число «політичних» в ГУЛазі зменшилося з 467 000 до 114 000 чоловік, тобто на 75%. І лише на початку 1956 року, вперше за двадцять років, загальне число ув'язнених стало менше мільйона чоловік.

Так закінчується цікава та багатозначна оповідь буття однієї людини, котра зробила свій помірний вклад в історію суспільства, в якому жила, та позначила особисту життєву позицію власними характером та вчинками. Мало що залишилося на згадку рідним та близьким цієї непересічної людини. Невідомими залишаються до сьогодні його точні місце народження та поховання. Фотокартки часів Першої світової війни та наступних часів не збереглися як і особисті речі К.П. КОЛЕСНИКА. Лише тихо шепочуть пожовклі аркуші архівних справ про його участь в буремних історичних подіях та відголоском лунають спогади односельчан і рідних про нелегку долю їхнього земляка та свояка. Так само як червона калина, котра достигла на плодючій рідній землі та була загартована в суворих життєвих поневіряннях інших місцевостей, схилив він свою буйну голову на чужині в далекому Сибіру, солодкувато-гірким присмаком пронісши через всі життєві події безсмертну українську душу.

К.П. КОЛЕСНИК під час свого бурхливого буття дав життя 8 дітям, з яких живими залишилось – 5 (Олена (1917 – ?), Іван (1923 – 1962 рр.), Агафія (1926 – 2008 рр.), Уляна (1930 р.н.), Микола (1932 – 2007 рр.)), ще й усиновив троїх. Народилося та зараз живе більше 10 його внуків, більше 10 правнуків та більше 10 праправнуків, які продовжують славні традиції вільнолюбства та характерництва українського народу. Вижили й тисячі інших таких як і він, бо незнищенна українська нація.

В етимології слова “характерник” – слово “характер”, що має значення “сукупність стійких психічних властивостей людини, її особистісних рис, що проявляються в поведінці, в діяльності”, тобто вдача. Вживається слово “характер” і в значенні “твердість, сила волі”. Адже не один раз, залишаючись на волосок від смерті К.П. КОЛЕСНИК виходив живим з будь-яких потрясінь. Це і геройський подвиг 16 серпня 1914 року під час бою під Хмелем, за що він був нагороджений Георгіївським хрестом, і вдала втеча з німецького полону у вересні 1914 року, і кровопролитні бої під Барановичами в 1916 – 1917 рр., де полягла половина Гренадерського корпусу і повернення додому живим у 1918 році після 4 років кровопролитної війни та, можливо інші подвиги про котрі нам нажаль не відомо за часи перебування на фронтах Першої світової війни 1914 – 1918 років, і передчуття наближення небезпеки під час Петлюрівського наступу у грудні 1918 року та рішучі дії в шуканні щастя на Кубані, котрі спасли його життя, і бойові шляхи у лавах Робітничо-селянської Червоної Армії в 15 Сиваській стрілецькій дивізії з 1919 по 1921 роки, і переживання страшного голодомору 1932 – 33 років, і прояви дисидентства та відсутності страху та невпевненості при відстоюванні власних громадянських прав у 1939 році, за що він був покараний репресивним апаратом радянської держави, і загадкове спасіння під час масового винищення ув’язнених НКВС у червні 1941 р., і спроможність зайняти авторитетну посаду в тогочасній німецькій окупаційній владі після відступу радянської влади та вміння вдалого переховування під час зимової кампанії та наступу РСЧА 1943 року, і вдача вийти живим з-під кількамісячного арешту німецької поліції та польової жандармерії, коли його вже вночі везли на страту, і, нарешті, перебування 6 років політув`язненим у радянських таборах ГУЛагу НКВС з 1943 по 1949 роки з їх нелегкими умовами праці та побуту та смерть у віці 62 років. З чого ми можемо зробити висновок, що як і славнозвісних козацьких характерників, про яких досі існує багато легенд К.П. КОЛЕСНИКА “шаблі не брали та кулі минали”. Характерницво – це суто українське явище, яке має свої аналогії в народностей інших країн та проявляється в натурі не тільки військових верств, а й мирного населення. Як зазначає відомий український історик Тарас Каляндрук “місією характерників було зберегти душу українського народу” , котру герой нашого твору виконав сповна.

Також для К.П. КОЛЕСНИКА в житті були притаманні наступні характерологічні риси, що проявлялися в його вчинках: природність та мужність, як невибагливість в умовах існування, так і безстрашність в складних життєвих обставинах, які свідчать про приналежність його самого та його пращурів до найпоширеніших на Україні соціальних станів селян та козаків, для котрих були властиві своєрідні провідні види діяльності, а саме – землеробство та військова справа, що розвивалися в процесі набуття майстерності протягом століть. Характерні ознаки для ремісників, священиків та міщан (урядовців) – риси неабиякої творчості, високої духовності та моральності в яскраво виражених формах він не проявив. Хоча все ж таки потрібні були неабияка кмітливість для того щоб залишатися живим в таких складних обставинах, в яких жив К.П. КОЛЕСНИК, певна гуманність щоб не видавати своїх на поталу німцям, допомагати партизанам, відродити церков в рідному селі та ще й дотримуватися гідності в виконанні своїх посадових обов’язків.

Безсумнівно К.П. КОЛЕСНИК був фізично та розумово розвинутим, безстрашним, принциповим, мав неабияку життєстійкість, силу волі, рішучість, самовпевненість у власних життєвих поглядах та вміння їх відстоювати, був орієнтованим на сімейні патріархальні цінності, проявляв нескореність, самостійність, терплячість та самовладання у складних життєвих обставинах, мав природні схильності до ризику та авантюризм, освіченість, широту поглядів, працелюбність, був відкритим та комунікабельним, щирим, мав направленість на досягнення результату, цікавість до всього нового. “Курив, а іноді з товаришами міг і випити чарку-дві”, що не ставало на заваді тверезо мислити та критично оцінювати обстановку. Він зміг поставити на ноги своїх дітей та ще й усиновив троїх дітей своєї другої дружини від першого шлюбу. Ні, не міг він бути таким злочинцем, перевертнем, “ворогом народу”, “контрою” як було тоді вигідно його представити радянською владою перед судом. Адже він любив людей, цінував дружбу та поважав своїх предків. Він просто жив. Жив як міг, як навчили його предки. Як підказувало йому серце. Таких, як він людей, згодом почали називати інакомислячими, дисидентами . Вони боролися за справедливість, за свободу волі і совісті, за гідне майбутнє для своїх нащадків. І тому потерпали, бо були неугодні системі, адже їй потрібно було створювати робочі гвинтики, несвідомі клони радянських людей, котрі нічим не відрізнялися б один від одного, працювали для торжества владної верхівки і не задавали зайвих питань. Але ж тільки у різноманітності, варіативності виборів можливий розвиток, інакше будь-яка система спрямована на невдачу та розпад. Що саме й трапилося в подальшому з “колосом на глиняних ногах”, як називали на Заході СРСР, через майже 70 років після його створення. Але за цей час встигло народитися та вирости 3 – 4 покоління “Іванів не помнящих родства”.

Зараз розумієш, що потрібні були ті інакодумці, дисиденти, без котрих не відбулося б торжества справедливості, котрі виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність. Найвідоміші з них: в Росії – О. Солженіцин, А. Сахаров, В. Буковський, Ю. Орлов, А. Щаранський; в Україні: Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, П. Григоренко, М. Руденко, В. Стус та ін. Відкрито діяла Українська Гельсінська група (з 1976 року). Дисидентів жорстоко переслідували (вбивства при загадкових обставинах, ув'язнення в тюрмах і таборах, у тому числі суворого режиму, заслання, примусове лікування у психіатричних закладах, створення атмосфери психологічного терору та позбавлення можливості працювати).

Адже зазомбовані “совєтські” громадяни шляхом політпропаганди поступово перетворювалися на беземоційних ляльок, маріонеток, якими жваво управляли з кремля партійні ляльководи. А народ так і далі б продовжував би в колгоспах та радгоспах працювати за пусті трудодні, рабувати на фабриках та заводах, купувати державні облігації займу, котрі б були при нагоді лише при розпалюванні багаття, ходив би в сірій масі людей в одноманітному одязі темних кольорів, стояв би в довгих чергах до магазинів щоб нагодувати свою сім`ю, виходив би на однакові демонстрації для прославляння свого державного строю та вибирав би нових бюрократів, на яких указав би перст вищестоячого, а інколи мріяв би, що все могло б бути зовсім не так. Де ж тут різноманіття та можливість вибору, свободи слова та діянь? Історія взяла своє, поглинувши в себе недосконале створіння радянської системи, адже що не розвивається – те зникає, так само як зникли колись великі, імперія Олександра Македонського, Давньоримська імперія, Монгольська імперія, імперія Наполеона та багато інших. Політичне утворення СРСР, як довготривалий утопічний соціально-економічний експеримент, який тривав з 1917 р., розпалось. 24 серпня 1991 р. було проголошено Декларацію про Державний суверенітет України. Розпочалась історія нової держави, яка знову з`явилася на всіх міжнародних картах світу. І вже нове покоління, але вже нащадків тих, хто віддав в минулому своє життя за майбутнє своїх дітей та внуків, творить свою історію, історію ХХІ ст....".