Чехівський Володимир Мусійович (1876)

• Дата народження: 19 липень 1876 р.
• Місце народження: с. Горохуватка, Київська губернія, Російська імперія
• Стать: чоловік
• Соціальне походження: родина священика
• Освіта: Київська духовна академія
• Професія / місце роботи: вчитель
• Місце проживання: Кам'янець-Подільський, Черкаси, Київ, Одеса
• Дата розстрілу: 3 листопада 1937 р.
• Місце смерті: урочище Сандармох, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР

Арешты

• Де і ким заарештований: НКВД
• Дата арешту: 29 липень 1929 р.
• Звинувачення: у справі «Спілки визволення України»
• Осуд: 19 квітня 1930 р.
• Вирок: розстріл, замінений 10-річним ув'язненням
• Місце відбуття: Хабаровський і Ярославський політізолятори, Соловецький табір особливого призначення

---

• Дата арешту: 1936 р.
• Вирок: три роки позбавлення волі
• Дата реабілітаціi: 11 вересня 1989 р.
• Реабілітуючий орган: Верховний Суд УРСР

---

• Джерела відомостей: вікіпедія, сайт УІНП

Біографія

Володимир Мусі́йович Чехівський народився 19 липня 1876 в с. Горохуватка Київської губернії в родині священика. Закінчив Київську духовну академію (1900) зі ступенем кандидата богослов'я. Потім склав при університеті іспит на вчителя гімназії. Під час навчання в академії входив (з 1897) до складу студентського гуртка українських соціал-демократів-«драгоманівців». Магістр богослов'я (1905).

У 1901–1904 — помічник інспектора Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, з 1904 — Київської духовної семінарії. Організував у закладі український гурток. Переведений з попередженням за українофільські погляди. У 1905–1906 — вчитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. В 1902–1904 — член Революційної української партії, потім, до кінця січня 1919, був членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). 1905 з ініціативи В. М. Чехівського та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти. За участь у революційній діяльності 1906 висланий до Вологди, але в 1907 повернувся в Київ. У 1908–1917 жив у Одесі, де викладав у гімназії, комерційному і технічному училищах. Перебував під гласним наглядом поліції. Брав активну участь у діяльності Української громади і товариства «Просвіта». З 1915 був членом масонської ложі «Зірка Сходу», що діяла в Одесі і входила до складу Великого Сходу народів Росії.

Після Лютневої революції 1917 року став редактором газети «Українське слово», що виходила в Одесі, очолив Одеський комітет УСДРП і з квітня був членом Української ради від Одеси. З травня 1917 — окружний інспектор Одеської шкільної ради, очолював Одеську філію Всеукраїнського вчительського союзу. З літа 1917 — гласний Одеської міської думи від українських партій. Очолював Херсонську губернську раду об'єднаних громадських організацій, а в жовтні — листопаді 1917 — Одеський революційний комітет. З листопада 1917 — політичний комісар Одеси і губернський комісар освіти Херсонщини. У листопаді 1917 був обраний членом Всеросійських установчих зборів (за списком українських соціал-демократів, від Одеси). На початку 1918 був обраний членом ЦК УСДРП. З квітня 1918 — директор департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віросповідань (як директор департаменту загальних справ), займався партійною роботою в УСДРП, був членом Національного союзу, який перебував в опозиції до Скоропадського.

Під час повстання проти гетьманського режиму в грудні 1918 очолив Український революційний комітет. З 26 грудня 1918 по 11 лютого 1919 — голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Під час його прем'єрства, 22 січня 1919, був проголошений універсал про об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в соборну (єдину) Україну (Акт Злуки). 1 січня 1919 уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, затверджені потім Директорією. 5 січня уряд схвалив земельний закон, затверджений Директорією 8 січня.

Дотримувався лівих політичних поглядів, виступав за компроміс з більшовиками, був противником угоди з Антантою — у цих питаннях його позиція була близька до точки зору Володимира Винниченка. Дуже мало впливав на діяльність армії УНР.

Зрив спроби домовитися з більшовиками, успішний наступ Червоної армії та прагнення керівництва УНР домовитися про спільні дії з французами призвели до того, що в лютому 1919 уряд Чеховського пішов у відставку. Після цього Чеховський перебував в опозиції до Симона Петлюри, навесні 1919 був одним з організаторів Трудового конгресу в Кам'янці-Подільському, що піддав критиці політику української влади з лівих позицій.

Залишився на території України після її заняття Червоною армією, в 1920 був одним з лідерів Української Комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василя Липківського і благовісників («проповідником») в УАПЦ. Організатор Пастирськіх курсів у Києві. Був одним з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму. У жовтні 1927 — голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), був професором медичного та політехнічного інститутів у Києві, викладав на соціально-економічних курсах.

29 липня 1929 заарештований у справі «Спілки визволення України» (у цій справі проходили ряд відомих представників української інтелігенції). 19 квітня 1930 засуджений до розстрілу, заміненого 10-річним ув'язненням. Відбував покарання у Хабаровському і Ярославському політізоляторі, з 1933 — в Соловецькому таборі особливого призначення, в 1936 додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. Розстріляний 3 листопада 1937 року за рішенням особливої трійки УНКВС Ленінградської області (місце страти — урочище Сандармох у Медвеж'єгорському районі Карелії).

Реабілітований Верховним Судом УРСР 11 вересня 1989 року.